Прийнявши таке рішення, Альонка зіскочила з електрички на полустанку, озирнулась по сторонах. Нікого не помітила і з упевненістю попрямувала по втікаючої в ліс вже неабияк поіржавілій залізничній гілці. Та гілка відходила від основної магістралі у бік, і по ній мало хто їздив, хіба що ті дивні паровозики, що оселилися недавно в лісі, та й то навряд чи.

Дідусь, який працював на залізниці вже багато років, строго-настрого забороняв Альонці, навіть підходити до паровозиків, не те щоб спілкуватися з ними. Він був упевнений, що тут щось не чисто, тому що, на його думку, паровози самі по собі жити не можуть. Дідуся засмучувало самовільне катання паровозів, шо порушувало суворий графік рух рухомого складу, до якого дідусь вже звик. Та й взагалі, що випадало за норми системи залізничного сполучення, бачилося йому грубим порушення всіх можливих норм і правил.

Дідусь вже давно працював на залізниці і тому Альонка його слухалася, принаймні в тому, що стосувалося поїздів і паровозів.

«Якщо зустріну здичавілий паровоз, – дала вона собі слово. – Сховаюсь в ліс і почекаю, поки він проїде повз».

Дорога між тим дугою йшла в ліс і вже через сто метрів Альонка не бачила що там за поворотом, що там приховано за широченними стовбурами тутешніх дерев.

Дорога повертала то в право, то в ліво, але всяк раз Альонка відчувала, що полотно йде вниз, спускаючись нехай і не значно, але постійно. Дерева ставали все більші, масивніші, стояли густіше, а колір їх ставав все похмурішим і похмурішим. Їх крони вже практично зімкнулися над залізничним полотном, утворивши зелений коридор. Вітру не було, але листочки тихо шелестіло, ніби щось нашіптуючи Альонці.

Альонка була дівчинкою хороброю, але і їй ставало вже не по собі. Вона час від часу зупинялася, поправляла ремені рюкзака, що висів в неї за спиною, звірялася з картою і кожен раз їй здавалося, що карта щось не так показує, що реальність дещо відрізняється від її графічного відображення. Альонка не знаходила на мапі більшості поворотів, якими рясніла дорога…

Кущі вже росли не просто по сторонах насипу, а місцями вибиралися і на полотно. Правда в такому випадку їх чекала не найкраща доля, адже тут все ж час від часу, хоча й дуже рідко, їздили паровозики, але для пішої Альонки вони представляли значні проблеми.

Нарешті тунель, утворений деревами, різко, за черговим поворотом, закінчився і Альонка зраділа сонячному світлу. Настільки зраділа, що зробила крок вперед і тут же намочила взуття. Вона зупинилася, придивилася, звикаючи до яскравого сонячного світла і з подивом відзначила, що дорога йшла в справжнісіньке болото, пропадала в нього на цілих метрів п'ятсот а то й більше, і десь там, далеко, виринала, щоб так само піти у лісову гущавину, в такий самій зелений коридор для залізничної колії.

Вже цього Альонка ні як не очікувала. Судячи з її карті, вона ось-ось мала підійти до потрібного повороту, що вів би її до мосту, але болото, якого на мапі взагалі не значилося, раптом уволокло шлях до себе в трясовину.

Альонка важко зітхнула. Подумала було перейти болото в брід – адже якось же паровозики його долають, але потім передумала, тому що те паровозики, а це вона і з болотом може не впоратися, тим більше що за цей час шлях міг піти глибоко під воду. Та й сунутися особливо їй в каламутну, покриту бурою болотом воду особливо не хотілося.

Можна було повернути назад і це було б найбільш правильним рішенням, але Альонка була впевнена, що минувши це болото, вона виявиться в годині шляху від будиночка бабусі й дідусі, а повернувшись, їй довелося б або йти ще один проліт по дорозі пішки, або чекати на наступну електричку, а потім, в будь-якому випадку, мандрувати полем.