– Ідіть! Ідіть геть! – закричала Баба-Яга. – Я Вас не кликала! Забирайтеся до себе в болото назад!!

– Не підемо! – сурмили паровози, кружляючи навколо хатинки. – Ти щось від нас приховуєш! Відкривай двері!!! – вимагали вони і навіть пару раз штовхнули своїми боками будиночок. Баба-Яга при цьому похитнулася, але все ж втрималася, хоча здавалося, що зараз полетить вниз.

– Забирайтеся! Забирайтеся!! – кричала вона, побоюючись що зараз не просто хатинку рознесуть на друзки, але і її саму, ненароком, чого доброго, за хатинкою в бруд вкатають.

– Відчиняй! – сурмили паровози, забруднені болотним брудом і завішені болотною тванню.

Двері в хатинку відкрилася сама собою і звідти, довго не думаючи, вискочив Чу-Чухін. Він тут же кинувся в загальну круговерть і зробивши ще пару кіл, разом з усіма, через ліс, поколесив… Ні, не в бік боліт. У депо!!!

***

– Ух і задали ж ми старій!!! – сміялися паровози. Їм було дуже весело, але от Маслянці було зовсім не до веселощів. Він зі шлангу відмивав кожен паровоз, видаляючи болотний бруд, відчищав прилиплу тину, та змащував і чистив всі механізми, що в лісовій гущавині да місцевих болотах обов'язково набрали бруду.

– Наступного разу, коли вирішиш кидатися когось рятувати, – бубонів кіт Маслянка, явно звертаючись до Чу-Чухіна. – Хоч інших до відома став. А то тепер усім весело, а бідному механіку до самого ранку, а то й до наступного вечора, возитись не покладаючи лап.

– Добре, наступного разу обов'язково! – відповів йому Чу-Чухін. Він був дуже задоволений тим, як все вирішилося, а ряджене дійство паровозів з депо, прикинувшихся такими, що вилізли з болота місцевими мешканцям, його забавляло не менш самих учасників дійства.

– Та вже, будь люб'язний, – поливав Чу-Чухіна зі шланга під несхвальні зітхання Колобчука кіт Маслянка. – А то спочатку Паровозик Привид приходить і шукає Чу-Чухіна, а потім він же прилітає з витріщеними очима і каже, що його обдурили і зараз з Чу-Чухіним станеться щось недобре. – все бурчав він.

Бабуся і дідусь Альони жили в залізничному будиночку. Будиночок той стояв десь на залізничому шляху між Полтавою та Києвом, акурат недалеко від Зачарованого лісу, Топких болот, Болота Старих Паровозів і покинутого депо. Відділяв їх від цього загадкового місця старий залізничний міст да широка річка, через яку місцеві жителі боялися переправлятися, побоюючись тих місць і їх мешканців.

Будиночок стояв прямо біля залізничних колій, але щоб до нього дістатися з боку Полтави, а саме звідти, з боку Полтави і їхала Альонка, щоб погостювати у своїх бабусі й дідуся, потрібно було виходити на одній з безіменних зупинок, іменованих «зупинний пункт номер такий-то», йти полем п`ять кілометрів і тільки після того виходити до потрібного залізничого полотна. А далі, уздовж цього полотна, ще якийсь час пішки і вже там стояв будиночок дідусі та бабуся.

Електричка, що везла Альонку в той день, їхала за розкладом і своїм маршрутом. Альонка дивувалася, чому це електричка не звертає одразу біля дрімучого лісу, щоб проїхати не тільки повз будиночок бабусі й дідуся, але і зрізати значно шлях. Справа в тому, що тією дорогою, що вона завжди їздила, виходив неабиякий гак.

Здивувавшись цій обставині в черговий раз, Альонка вирішила вийти всього на одну зупинку раніше. Вона взяла з собою карту і судячи з неї, потрібно було пройти всього пару кілометрів по залізничних коліях через ліс, згорнути на повороті наліво, далі перейти той самий міст, на якому від них втік свого часу Колобчук, а там і до будинку бабусі з дідусем вже рукою подати. Так, їй здавалося, вона була б у бабусі з дідусем набагато раніше, та й у затишку ліса йти куди приємніше під час літньої спеки, ніж прориватися крізь польові трави, що виросли в той рік вище людського зросту. Принаймні, вище росту Альонки.