– Прикинь, Дімон, у мене все вийшло. Мені сестра сиділа і диктувала відповіді, а він навіть нічого не помітив, розумієш, моя схема працює! Хоча, якщо чесно, то я навіть не знаю, як у мене так ідеально вийшло її виконати, – не міг натішитися Василь.

– Диктувала відповіді? А звідки вона питання знала? – поцікавився Діма, який до кінця ще не зрозумів суть цього геніального методу списування.

– Так, я ж сам їй тихенько через мікрофон читав усі запитання, а вона вже шукала відповіді в гуглі. Ось поглянь! – Василь розстебнув рукав сорочки і показав другові приклеєний до нього скотчем з внутрішньої сторони маленький мікрофон. – І я ж, виходить, сиджу такий, опершись на руку головою, наче задумався, а сам насправді тихенько питання читаю. Так деякі ще й по декілька разів доводилося перечитувати, бо вона нічого не чула, глуха тетеря! І знаєш, що найскладніше?

– Що ж? – запитав Діма.

– Найскладніше – це говорити так, щоб губами при цьому майже не ворушити. А інакше, сам подумай, сиджу я, пишу іспит і розмовляю сам із собою – як би це виглядало? Степанович би явно щось запідозрив. А так, дивись на мої губи, тільки уважно, – попросив Вася і почав неголосно бубоніти фразу «Особливості сучасного етапу розвитку суб'єктивного ідеалізму». – Ну як, геніально, правда?

– Здорово! А ти майстер, майже нічого не помітно, – здивувався геніальному винаходу друга Дмитро.

– А тепер подзвони мені і побачиш, як це насправді працює! – ніяк не вгавав Вася.

– Гаразд, я вірю, вірю.

– Ось так треба до іспитів готуватися, а то деякі сидять, зубрять все, ботанами стають. Вчися, поки я живий, студент, – на закінчення додав Василь.

– Ну, добре-добре. Так що, ми підемо, відзначимо перший іспит, – запропонував Діма.

– Зазвичай ці слова я говорю, але гаразд, підемо. Та куди ж ми дінемося, зрештою!

І хлопці неквапливо пішли до магазину, продовжуючи і далі обговорювати геніальність списування і неправильність всієї системи вищої освіти. Випивши по пляшці пива, вони роз'їхалися по домівках. Точніше, додому поїхав тільки Вася, Діма ж попрямував до гуртожитку, який вже багато в чому давно замінив для нього рідний дім.

Зайшовши до своєї кімнати, юнак тільки й думав, що про те: а раптом завтра або, точніше, сьогодні у нього знову попадуться ті ж питання. Це відкриє йому масу нових можливостей. Адже якщо він уві сні бачить своє майбутнє, хоч навіть і всього на один день, то ця можливість миттєво зробить його мільйонером. Така перспектива настільки вразила його, що лише голос Жені, його сусіда по кімнаті, повернув хлопця до реальності.

– Ти їсти не хочеш? – запитав Женя.

– Їсти? – і тільки почувши це слово, Діма звернув увагу на почуття голоду, що вже не на жарт розігралося – ще б пак, він від самого ранку й крихти хліба в роті не бачив, якщо не брати до уваги випиту їм пляшку пива і кількох сухариків, що висококалорійною їжею ніяк не назвеш. – Звичайно, давай пообідаємо.

– Тоді дивись, Дім, у мене салат є, що з дому передали і ще по відбивній нам буде.

– Добре, я тоді зараз макарони поставлю відварити. І залиш, напевно, відбивні на завтра, я котлети, що мама пекла, розігрію. Якраз по-чесному буде. Згоден?

– Так добре. Звариш їх сам, а я поки в душ сходжу? – запитав Євген.

– Звичайно, які проблеми, – погодився Діма, взяв каструлю, пачку макаронів і пішов на кухню.

Кухня в гуртожитку була спільною на весь поверх, але перебувала майже навпроти Діминої кімнати, так що можна було просто поставити їжу на плиту, а самому повернутися до себе. Хоча це частенько грало із хлопцями злий жарт – повертаючись до кімнати, вони зазвичай швидко забували про приготування обіду чи вечері, а згадували про це лише з запахом горілої їжі. Готували Діма з Женею майже завжди разом, у кого що було, тим і ділилися. Так було набагато зручніше обом, а оскільки серед них не було конфліктних людей, то ніхто не звертав уваги, чию саме їжу вони сьогодні вживали.