Прийшовши на кухню, Діма поставив на плиту каструлю з водою, однак повертатися до кімнати не став. Він підійшов до вікна, відкрив його і закурив. І вже через кілька секунд знову повернувся до своїх роздумів. Він уже був більш ніж упевнений в тому, що вранці знову прокинеться у Василевому будинку, не дивлячись на те, що засне тут, у гуртожитку. Більш того, прокинеться він знову п'ятого червня. Адже яка різниця, де і коли ти засинаєш уві сні, реальність від цього не зміниш.

***

Так і вийшло. Діма прокинувся в кімнаті у Васі. І насамперед він подивився на телефон – на календарі значилося все те ж, п'яте червня. Його друг ще мирно спав, і Діма першим ділом відкрив ноутбук і почав повторювати ті питання, які він добре пам'ятав зі свого сну. Прочитавши у Вікіпедії та ще на кількох сайтах все, що присвячувалося гносеології і дуалізму Канта, хлопець розбудив друга, не сказавши й слова про те, що до цього сидів і готувався до іспиту. І лише вийшовши на кухню снідати, Діма звернув увагу, що у нього абсолютно не було похмілля, як ніби він і не пив учора зовсім. Але поки парубок вирішив не надавати цьому ніякого значення.

До університету обидва хлопці їхали в прекрасному настрої – Вася був упевнений, що спише, а Діма вірив, що знає, які питання йому попадуться. Зайшовши до аудиторії і витягнувши той же екзаменаційний білет, що й уві сні, Діма відразу попрямував до першої парти, запевнивши друга, що їх би все одно розсадили. Розгорнувши аркуш із завданням, юнак почав з неприхованою посмішкою на обличчі перечитувати написане там. Питання про гносеологію, як і належало, було другим у списку. Перше, третє і п'яте запитання теж збігалися. Все було один в один, як уві сні, окрім питання про дуалізм Канта. Замість нього було про Сократа. І найцікавіше: у Діми знову був білет під шістнадцятим номером, просто сам білет тепер трохи змінився.

Юнак сидів, оперши голову руками і намагаючись прийти в себе. На це знадобилося кілька хвилин, після плину яких він все ж зміг взяти до рук ручку і почав повільно відповідати на білет – все-таки, хоч чотири питання збіглося. Відповіді на чотири запитання він знав добре. Дописавши іспит швидше за інших, Діма вийшов з аудиторії і почав ходити туди-сюди, раз у раз, поглядаючи на двері, за якими проходив іспит. Першим з них вийшов Олег, його однокурсник.

– А ти чого ще тут? – здивовано запитав той.

– Васю чекаю.

– Я бачив, він там щось строчить і бубонить собі під ніс, – при цих словах на Діминому обличчі промайнула ледь помітна посмішка. – Уже сторінки три він написав, напевно.

Юнак нічого не відповів на ці слова. Йому хотілося якомога швидше розповісти другові про все, що йому вдалося вияснити. Тоді Олег продовжив:

– Вася що, зубрив цілу ніч, чи придумав якийсь новий метод списування?

– Так, – невпопад відповів Діма.

– Що так?

– Ну, а як ти гадаєш? Ти хоч можеш собі уявити, щоб Вася щось зубрив? – Дімі вже порядком набридла ця розмова, і це було явно видно з його недружнього тону.

– Значить, він таки придумав, як списати… От, чортяка! Гаразд, я піду тоді. До завтра, – сказав Олег і направився в сторону сходів.

Діма знову пропустив слова однокурсника повз вуха. Він продовжував стояти під дверима, тепер уже майже нерухомо. З аудиторії почали все більше виходити студенти, правда Діма навіть не намагався заговорити хоча б із кимось із них, і ті, бачачи його поганий настрій, відповідали взаємністю. І ось, нарешті, одним із останніх аудиторію покинув Вася з сяючою від щастя посмішкою.

– Ти до сих пір тут чекаєш? – запитав він. – Міг би хоч в їдальню піти або на курилку.