Жде рішенця, як боже одкровення.
Собатин, Перечин і Карачин —
Це антропоніми, топоніми, наймення?!
Що наговоримо замкнувшись у ванькир,
Розкурим ладан, візьмемось за мирро?
На гробівцях вкраїнських Валентир
Спокійно шкребе «Веке рогаїге»[2]
ЗНАЙОМИЙ ДІМ
В будинку Вінара – зелений оксамит;
Його подвір’я мощено доладно…
Будинок Вінара – це наш єдиний скит,
Як виноградник восени принадний.
Бібліотека в домі – чимала,
Та й ґазда сам – тямущий із тямущих.
Його минуле – водяна пила,
Стара Угорщина, війна, столиці, пущі…
Він двері відчинив новому дню!
Чом жалюзі підняв заради світла?!
Згадав: колись в далекім Ясіню
Йому тернову гілочку розквітлу
На стіл поклала та, що не прийде
У це пристанище, в зелені оксамити…
І буде покоління молоде, як він,
Терни терпкі любити…
Так, він зірве той оксамит зі стін.
Йде генерація, хода ще не громова…
Тернова гілячка.
Одна щаслива мить
У домі Вінара.
О гілочка тернова!
ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ КРАСНЕ ПОЛЕ
І вже осікся Машиновий кріс,
І злапано червоного ведмедя.
Навіщо ходиш в терешулський ліс?
Адже не там знаходиш ти осердя
Землі своєї. Не іржавий спис
Песиголовці кинули під листя…
Читаєш вірші та й на стоці Тис,
Зі стоку того дужо плине Тиса!
Не в тозі Август, просто Августин
Простує Хустом в чорній реверенді.
Блакитні смуги, золото пластин…
І замордовані кривавляться ведмеді.
Але ще з ватри гріє добрий жар.
І брешуть пси, і тужно блеють вівці.
І за здоров’я батька п’ють пугар
Від Ужа по Вишову українці.
А з Ізи проща. Голоси прочан…
І Богородиця скорботна та видюща.
Так, закарпатчики, сахайтесь галичан,
Бо ви ж таки Європа, а не пуща.
Так, закарпатчики, для вас тепер торги:
Динари, леї, форинти та крони.
І Богородичин вам докір з хоругви —
Руснаки збайдужілі й мадярони!
Десятки літ на Тисі змили кров
Вітри й вітри, ці вивітрені скелі…
Нам найманець прийде палити знов
Заховані в глухих лісах оселі?!
Осінь, 1989
БІОЦЕНОЗ
Чому сумний? Чому надутий?
Не спитають, що в душі?
Зима чергова перебута,
А де твої товариші?
Ворушать гори, підіймають!
Вони одвічно на кресах.
А ти в цяцькованому раї
І на землі, й на небесах.
І ти одвічно підневільний,
Тобі ж бо платять за урок!
І по літах найближчий спільник
Візьме хосен з твоїх книжок?
І все вдаряється об нерви:
На рампі – фарс, на таці – фарш.
І всяка нехар, змії, черви
На «Отче наш» речуть – шантаж.
Світ нині вірші не сприймає,
Шизій по-світськи, просто так,
Хрущем, пітоном, шалопаєм,
Для товариства будь мудак.
Тобі підсунуть протирвотне,
Тобі підкинуть муляжі,
Та збережуться на полотнах
Карикатури і шаржі…
ДО Г.Ч.
Твій білий табурет у кухоньці тісній,
Вузьке вікно, парник в дворі відкритий.
А цвіту ялинового настій
Ні мною, ні тобою не розпитий.
Не прочитана поема до кінця,
Твоя печаль глибока й зрозуміла.
Наговорив тобі дурниць всерцях,
Яким простити й змовчати зуміла.
Дощ плакався в дерева, у квітник,
Летіли краплі в кухоньку до столу.
Я міг мовчати майже цілий рік,
Але тепер наговорився вволю.
ХОДІННЯ В КОМІТЕТ БЕРЕГ
Туга Леанка в Береглеаньфолво —
Це Бережанщини підгір’я і горби
Під синім каменем. Ощадливий на слово
На пагірках народ під час орьби.
І придорожня чарда – це «Леанка»,
А ще, за шляхом – срібний галастів[3].
На південь —
Угрія пихата, як панянка,
Тут Бережанщина – горби і поготів.
Ти оглядаєш винниці.
Ридвани
Скриплять на південь, спиці у багні.
Піджупан, челядь, бубни й барабани —
Чи то бадьорі? Може, і хмільні.
Вже скоро Мункач: люмпени й желяри
І на «Паланку» – браві сурмачі…
«О чесний ґаздо, маєте таляри!
Чом на мадяри пішки уночі?»
ЦЕХ ЦИРЮЛЬНИЦЬКИЙ
(за доктором Франтішком Габріелем)
Вода дзеркал горіхова пливе
На мил бруски, на ножиці й ремені.
За вікнами хідник собі живе:
Циганчуки, торговці й прокажені…