Цегольнянські капури знаємо
І камелії на вікні.
Інформатику ми вивчаємо,
Власну історію – ні!
Шпацеруємо всі по варошу,
Попід явора чи каштан,
По Нодькапошу чи по Шарішу —
Се байдуже сьогодні нам!
І Корзо, і піцца, і п’яца!
Боже, яка мішанина.
ОЧІ ЖАННИ САМАРІ
33…, 33…, 33…, 33…
Відіпхну хну,
Розстебни кольором душу.
Натурщиця – то вторинно
33…, 33…, 33…, 33…
Рогівка очей…
А в мене окулярів рогівка…
А я в феєрії твоїх очей
Козі зіниць, коло вій присівши
Але 33…33…33…33…
Та це 100 й пан Огюст,
Жанно, закрий свої очі від моїх поганих…
Лиш в коханої. Очі такі ще
Дорідні знайду в
21…, 21…, 21…, 21…
БЕСІДА ЗІ САМАРЯНКОЮ
Єдина біблійна натурщиня над
Моїм столом…
Мимо долі своєї проведу тебе.
Засичить сварка жіноча опівнічним селом,
З одного ребра – на дванадцять ребер.
Самарянко моя, де ти зараз є,
В травневому небі планерять кажани.
З ким поділим натруджене серце моє,
Самарянко, скажи, самарянко, скажи.
ГАЗЕТНИЙ КІОСК
Ми тут грозу лиху перечекали,
Купили вишень ранніх
І їмо.
Ликера Полусмакова.
То десь читали
Афішку мокру з давнього кіно.
І жінка-таїна, чужа така, зухвала,
От з дозволу проголосить тост
В периферії інтелектуали
То само допит, мука і склероз.
Село – кіоск, новини і химери…
Розумно кокетує, хилить вбік…
Чим
Не Шевченкова, теперішня Ликера,
Категорично думає про світ.
Лямур, амора – бабські пересуди.
Поезія… се божевілля, звих.
Йдуть до кіоска бройгелівські люди.
Але чомусь обходишся без них.
«ЛЯЖЕ ОСІНЬ В БІЛУ ДОМОВИНУ»
Михайло Носа
Ляже осінь в білу домовину,
Самовбивця-осінь – явору на спину.
Поклади нa плечі, не закрий обличчя
Най запахне хмелем в мене на опліччі.
Зведениця-осінь любаси заплачуть,
Сіпаються губи зовсім вже дівочі,
Стогне олень стогне, сам та без любові.
Нащо то, Мигалю, такий жаль великий
Нині світ за любку є небез’язикий.
Нині проти любки, завтра – проти друга…
Скотиться в Тересву поосіння туга.
Ой, дай не дай закрити оленячі вічка,
Бо в моїй оселі запалає свічка.
Та Мигалю, та Мигалю, гей Михайле, «дину»
Чому осінь не спалили, закопали в глину,
Чому лиш не лишили білу домовину.
РЕМІНІСЦЕНЦІЯ НА ПЕРШУ АКВАРЕЛЬ Ф. Манайла
«ГУЦУЛКА З БЕСАГАМИ»
Ясіня-Керешмезо. Станційна таблиця.
Вода прямо з Тиси у склянці густа.
На лавиці п’яна сопе головниця,
Невелика чекальня ще засвіт – пуста.
При вході жандарм марширує зухвало,
Пантрує порядок – порядку катма.
Розбійницю в присілку вчора не взяли,
З увиванцю здригалась Чмілева корчма.
Ще й цей тут малює, з приїжджого люду,
Ту бідачу, що носить червоний сердак.
Вернулася з Хуста учора, із суду…
Потрібний був пенгев бодай на квасняк.
Синета над обрієм горем підбита.
І зрання ти в студень зайшов до колін…
У Струмківській церкві – ранкова молитва;
На станції лайка мадярська, проклін.
Твій народ проклинають, тяжка в тебе гадка:
«Нічого-то, ніщо, нищий зайда-нехлюй…»
Неложно народ свій шануй і малюй!
Бойкині мої горді, капелюшки повстяні.
Червона полива букових лісів.
Обрізані коси бойкинь осяяні…
Куди ж до дівоцьких тяжких голосінь!
За тугою косою чи то пак за красою.
Розкуйовджені пасма. Жива омела.
І натужне гудіння осіннього рою.
Ворушаться у смужку осині тіла.
ГРАВЮРА «АВТОПОРТРЕТ ІЗ ЗОШИТАМИ»
Листи тужили й важчали… Писались
І листя відбулось. Нічого не було.
І песіми нічними голосами
Підполонинське повнилось село.
І демонів поверження збулося!
А завтра… завтра – черговий трюїзм.
Ця дика дебря. Пересічна осінь,
Немов людина, що не має сліз.
Та що чекати? Знову безгоміння?
Чи ті ж нічні собачі голоси?
Живу собі. Коли б прийшло уміння
Порозуміть незаймані ліси.
СТАРА ПИВНИЦЯ ПЕРЕД ПРОВЕСНОЮ
Фіолетові прапорці пролісків у чагарничі.
В калюжах, холоднуватих калюжах
Давно не ремонтована сільська вулиця.