Пробуджується березнем
Звільнена від снігу земля на осонні.
Звичайно, не скоро на пивничні двері
Прилетять метелики…
Звичайно, не скоро з’являться
Тюльпанові голівки, наче жарини.
Зате в старій замшілій пивниці
Нинішнім паростом тогорічна картопля.
Віконечко для сонця не заґратоване.
І дрімає вона – повна статків.
І не зяє, не віддає порожнечею.
А були весни, що її зовсім не відчиняли.
Були весни, що шукали квасольку в шпаринах,
Коли не було що їсти.
І пивниця німо страждала від пустоти,
Страждала на провесні
Стара добра пивниця батька.
Одухотворена паростком, запахом
Була провесною, життям…
РЕТРОСПЕКТИВА
О, скільки ти набачився мармиз —
Явити здатні міць, а то і силу.
Тще сякий-такий волюнтаризм
Чавили, наче п’явку пустотілу.
А чи уздріти жадане Лице?
Чи то фантом пустий старого Рея?
А мо, з кемаля золоте перце
Якась моя душевна панацея?!
Та біла окидь впала на ліси,
В річках стрімких померзли чорні снасті.
До крові губи ніжні прокуси,
Бо не сьогодні розпочаті страсті!
ТРАВНЕВИЙ БЛЮЗ – 1
Ні міста, ні вулиці, задиристих дзвінків,
Ні пішоходів, ні мого нерозуміння.
Є тільки дощ та цокання підків,
Є лишень полотно й папір. Невміння…
Моє, мадам, невміння, лиш моє.
Поквапно пнутися і задирати носа.
Най буде дощ! Най буде все, що є!
І ця весна, мадам, простоволоса.
Ні фірманів, ні бричок, ні таксі,
Ані в квітах рожевих твого передмістя.
Є світ і ми. І це належить всім.
Ще є весна, як і дощ пречистий.
Моя весна й мовчок. І вулиця моя.
Над виноградиками світла неба рампа.
Туди, мадам, несе нас течія.
Програємо – то в мене буде травма.
ТРАВНЕВИЙ БЛЮЗ – 2
І знов мигдаль в поштовому дворі,
І тупість збаламученого травня,
Мигдаль цвіте, як заверну за ріг.
Осудження помилка непоправна.
Чарівність тиха надтисянських міст,
Її б мені повсюдно, за собою.
Але ж у мене «ланцюговий міст»,
Дорога мостом повела до болю.
Але ж у мене темні чагарі,
Нема дворів вузеньких з мигдалями.
І ці охристі флігельки старі…
Не взяти їх ніж мені до тями.
Я вибрав гори, а вони – мене,
Обрав я вірші та квітучий терен.
В дорозі терен, звісно, не мине,
Нікого з нас, та хто у тім не певен?
ОКСАНІ СМЕРЕЦІ
Пишу тобі вірша, як Дельвіг, в альбом,
Яка ти, шляхетна панянко, чужа.
У місті аншлаги стоять за вином,
За обрій посунулася червня межа.
Стурбовані в небі літають стрижі,
А ти старосвітська, якась не своя.
Дивися на пташі швидкі віражі,
А я запустивсь, занехаявся я.
І нема каліграфії, ні весни, ні зими.
Старовинні гекзаметри… в мене їх нема.
Лиш тяжкі оберемки чоловічих рим,
Ти – жіноча рима межи них сама.
ДІМ НА ОКРАЇНІ МІСТЕЧКА
Я зумисне пройшов ту вуличку,
Де тісненька лікарня.
Іграшкова лікаренька рудувата,
хворі зі запаленими повіками
Благально очікують рідних.
Ти прогулюєшся мимо огорожі
Зі стрижених грабів,
Милуєшся цвітінням верби,
Коли в шибах лікарні
Гасне останній промінь.
І ті шиби вкриваються
Фіранками з роси,
Бо надворі густо сутеніє —
Од Тиси до тебе, до будинку
Струменить прохолода.
«ЛИКИ» НА ВОЗДВИЖЕНИЯ Ч.Х. П.М. Ск.
О Петрос Скунць – в поезії релікт!
Бар «Едельвейс», тераса «Верховини»
В тенетах пліток і дешевих клік:
На полонинах плачуть муедзини!
А підмаренники? Оті собі живуть,
Гниють церков підточені каркаси.
Вся молода поезія – манкурт!
На гонорар із каси й вихиляси…
О Петрос Скунць, це Петроська гора,
Фітоценоз у тінях резервату!
Котрому ще вандалові пора
«Розрив-травою» розпалити ватру?!
Р.І.М.
Степан Сабол, як Семенко – модерн.
Поміж Саболом, мною – бийте клиня!
Боготворять всі вірш «До Анни Керн»,
А я кажу: «Усьо ото лупина…»
Бо всевидящий чорний переляк
Воліє ігрища й забави обминути.
Прийди з Кальварії, о Фері Потушняк,
До нас, і скажем:
«Ми не Брути»[1]
М.М.
О брате Дионизію, наш чин