– Затямте собі, Юлинко… Часом люди роблять певні речі виключно… з… з… ну… як би вам пояснити… не очікуючи гонорарів… Просто роблять, і крапка… Я маю де заробляти гроші… На відміну від України, наша держава про нас дбає. Але це – не ваша провина.

Згадавши про роботу, Марцела підхопилася. – Ну все… Мені час до редакції. Шеф вже мабуть бісніє… – І, раптово щось пригадавши, на останок перепитала: – Перепрошую, але… що трапилося з вашим сином?

Юлішка не очікувала запитання. Її очі миттю набухли вологою, як земляний грунт по весняному паводку. Опустила погляд додолу – засоромилася.

– Мій син у аварію потрапив на електровишці… Струмом його вдарило. Три роки там працював – з того часу, як школу закінчив, і нічого… А тут ось взяло і… вдарило… Лінію електропередач лагодив. Вісімдесят відсотків шкіри згоріло… – Юлішка не могла далі говорити – судома напнула горло і забрала мову.

Марцелі стало ніяково за нетактовність.

– Вибачте, Юлинко… Я не хотіла… Але я впевнена – у вас все буде добре. Ось побачите. Я це відчуваю – маю певні телепатичні здібності… Все. Бувайте… Ага. Ледь не забула… Не соромтеся попросити у пана Словачека завдаток і обов’язково купіть собі чеську телефонну карточку. Бо мені здається, своїми телефонними дзвінками пані Яндову ми вже замучили…

Чорний «мерседес» із затонованими непрозирними вікнами заїхав на територію державної митниці. Скло повільно опустилося, і виструнчений прикордонник на рампі відрапортував: «Маю честь!» Іван поблажливо всміхнувся – служивий родом із його села, і поштивіше вітав хіба що начальника митниці.

– Вільно, брате. – Підсміюючись дав команду і, висунувшись із вікна, поплескав його по плечі. – Ти вдома коли востаннє був?

– Та вже й не пам’ятаю, брате. – Ця служба зовсім замучила…

– Кидай ти оцю службу. У лісі цієї осені стільки грибів, що німці за кордон вагонами вивозять… Люди зносять до заготконтори, отримують від закупівельників двадцять п’ять рублів за кіло білих, і знову до лісу. Обдиралівка, звісно, але хоч зиму впроголодь не проживатимуть… А ти тут без толку бовванієш…

Клаповухий довірливий прикордонник, не збагнувши, що над ним кепкують, виправдовувався.

– Та я би залюбки… Але сезон закінчиться, а далі що? Палець смоктати?

– А далі до мене на роботу… вільнонайомним… Або… Зброєносцем, правда, Жорику? – Іван повернувся углиб салону, де, вольгітно розвалившись на прохолодній шкірі, ловили гав Жорик зі Славчиком.

– А я тоді що буду робити? – Ліниво потягнувся друзяка. – Ти хочеш крісло з-попід мене вибити?

Хлопці розреготалися.

– А ти на підвищення підеш, моїм замом будеш… Уяви собі, як це круто – замісник головного бандита району! – Іван аж причмокнув від задоволення – так відверто, хоч і жартома, оголошувати власний статус дозволяв собі мало хто. Позаду «мерседеса» почувся шурхіт коліс – підкотила ще одна автівка. Прикордонник блискавично змінив посмішку на регламентовану суворість і голосно перепитав:

– Отож, хлопці, запитую: «Щось заборонене везете? Гроші, зброя, наркотики? Як ні, то проїжджайте, не затримуйте чергу».

– Не соромно тобі таке запитувати? Хіба по нас не видно, що ми – люди інтелігентні? Зброю і наркотики бачили виключно по телевізору…

І знову регіт… Об’їхавши чергу додатковою смугою для VIP-осіб, Іван пригальмував машину біля непозірної пластикової будки і простягнув паспорти у роззявлене віконечко для митного контролю. За кілька хвилин паспорти опинилися знову в Іванових руках, і «вікно до Європи» люб’язно розчахнулося.

У кінці нейтральної зони також бовваніла рампа. Невидимий порух чарівної палички змусив її плавно піднятися догори. Сприймаючи все за належне, Іван залишався незворушним. Тільки двоюрідний брат Славчик, скоцюрбившись на слизькому, мов у кабінеті дантиста, шкіряному сидінні, здивовано коментував: «Ти і справді крутий, брате…»