Делікатно постукала у двері керуючої гуртожитком і, отримавши дозвіл, прослизнула до кабінету.

– Доброго дня, пані Яндова. Рада вас бачити. Де я можу знайти свою підопічну?

– Ось же вона. – Пані Яндова вказала рукою на вікно навпроти відчинених дверей. Спинаючись на підвіконня, дрібненька, ледь не іграшкова жіночка спостерігала крізь скло, як юрба підлітків, перегукуючись поміж собою чужою, але трохи таки схожою до рідної мовою, гонить спортивним майданчиком м’яч. Жіночка здавалася майже прозорою, однак ота крихкість була інакшою, аніж Марцелина, з шармом. Від жінки віяло виснаженням та стражданнями.

«Як же вона витримає нічний графік, та ще й у півдоби», – встигла подумати Марцела. Тим часом, почувши за спиною грюкіт дверей, жіночка відвернулася від вікна, і Марцела знову здивувалася. Десятки, сотні очей супроводжували її журналістську діяльність у прагненні знайти порозуміння, однак такий глибинний погляд траплявся рідко. Стільки жалю й безвиході було в тих очах, що Марцела мимоволі відступила на крок назад. Щось підказало Юлішці, що це – саме та людина, дзвінка котрої чекає.

– Пані Марцела? – очі засвітилися, наче раптово увімкнулася жарівка. – Я думала, ви зателефонуєте, а ви ще й приїхали… Пані Марцело, я не знаю, як віддячуватимуся за ваше добро.

Марцела не потребувала жодної подяки. Вона дивилась на виснажену жінку-дитину з запаленими сподіванням вогниками-очицями і вкотре розуміла: все-все, що робить для цих людей – правильно. І не тому, що бабця з дідом лежать в українській землі, ні… Була би вона філіппінкою, чи португалкою, чи афроамериканкою – байдуже… Марцела робила би те саме, позаяк неприкаяною не має права почуватися жодна людина у світі…

Незабаром обидві жінки сиділи в гуртожицькій їдальні і «запанібрата», наче зналися безліч років, обговорювали план наступних дій. Обидві випромінювали тепло…

– Я вам, Юлинко, ось що скажу. – Марцелі здавалося, що розмовляє з сестрою, про яку частенько мріяла, однак ніколи не мала. – У вашому випадку треба чіплятися за будь-яку пропозицію. Хоч я розумію, що працювати вночі – нелегко, та ще й з вашою… статурою…

– Облиште… – заспокоювала жіночка. – Я звикла. Вдома навіть у дві зміни доводилося батрачити… І все було би добре, якби фабрику у райцентрі не ліквідували…

– Хіба вам не виплачують соціалку? А як же біржа праці?

– Потішна ви, Марцелко… Ми живемо у глухому селі. Аби добратися щодня на реєстрацію до райцентру й назад, треба витратити більше грошей, аніж оті мізерні державні подачки…

– Ну добре, про це опісля… Зараз усе, що від вас вимагається – сумлінно ставитися до роботи і прислуховуватися до всього, що казатиме пан Словачек. Наразі ваша доля – у його руках. Проблем зі спілкуванням не буде – він десь з ваших країв… Та й з українками вже мав справу. Людина він трохи чудернацька, однак, те, що обіцяє, виконує… Наразі вам треба зробити бодай якісь документи, аби легалізуватися на роботі. Пан Словачек має зв’язки, але поки не виходиться «жівностяк», будьте вкрай обережною. Поліція виписує такі покути, що не розрахуєтеся до кінця життя… Я попрошу пані Яндову про необхідні папери. Інше зробить шеф. Єдина незручність – добиратися далеченько. Та й поліція контролює гуртожитки також… Ху-у-х… – Марцела метикувала, чи не забула щось сказати. Тим часом Юлішка боязно, аби не уразити, попросила:

– Пані Марцелко… Як ваша ласка, я розрахуюся за весь ваш клопіт, щойно отримаю першу платню… Інакше, самі розумієте – позичала на візу ледь не у всього села, аби тільки виїхати…

Марцела одразу навіть не збагнула, про що йдеться. І коли почуте нарешті дійшло до свідомості, незлісно обурилася: