– Ви мене штовхаєте на кримінал. – Пан Словачек спітнів від напруги і, видобувши з кишені велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Він бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсміялася так щиро, що напнутість мов рукою зняло.

– Скільки їй років? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументів.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки підморгнула. – Ви ж не коня купуєте чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Пані Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копії паспорту Юлішки? З якого вона року?

Отримавши необхідну інформацію, Марцела переможно сповістила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жінки похилого віку користуються попитом менше – фізична витривалість цінується понад усе.

– Підтвердження житла матиме?

– Звісно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом підшукає собі щось неподалік.

– Що я маю з вами робити, пані Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагається, але насправді все вирішив ще на зачатку розмови. Його мізки, мов несхибний калькулятор, блискавично підрахували всі переваги вигідного гешефту. Перше: по півдоби навстоячки працювати й справді згоджуються виключно українки. Друге: не платитиме жодних податків за людину, що добровільно погодилась на нічний графік. Третє: оплата праці буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовує її без відповідних документів…

Раптом купа тканинових ошмірків у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на голові заворушилося – понад усе на світі боялася щурів. Помітивши переляк журналістки, пан Словачек розсміявся:

= Не лякайтеся, пані Марцело. Це – моя Бонні.

Руда, довга, мов кавалок обтятої труби, такса з обвислими вухами виповзла з-попід купи робочого мотлоху. Її гладенький короткошерстий видовжений тулуб нагадував довершеністю лискучий дизайн кадилаку. Забачивши улюбленицю, пан Словачек забув на мить про всі гешефти – по смерті дружини Бонні заміняла йому родину і повсякчас перебувала поруч. Очі господаря затягнуло блаженною поволокою ласки.

– Йди но сюди, мілачку. Давай разом подумаємо, що нам робити з невтомною пані Марцелою… Її благочинність, що межує з ризиком, викликає захоплення…

Залюблена розманіжена Бонні ледачо подріботіла до господаревого крісла і вмостилася біля ніг. Поклавши голову на лапи, замружила очі, що свідчило: Бонні не нервує. Це – добрий знак.

Пошкрябавши вкотре лисину, пан Словачек ще трохи розмірковував «для годиться», а далі видихнув із себе, немов поблажливо поступаючися наполегливому вмовлянню:

– Що ж… Винятково з поваги до вас, пані Марцело… Так і бути… Давайте сюди свою українку, подивимося, на що вона здатна… Завтра стане за кравецький стіл.

– Я знала, що ви не відмовите, пане Словачек. Ми завжди розуміли одне одного. – Марцела потиснула фабрикантові руку, глузливо заглянувши йому просто у вічі – здалося, у передчутті вигідного гешефту вони набули ледь зеленкуватого забарвлення відтінку грошових купюр.

Не збагнувши тонкої іронії, пан Словачек довго тряс Марцелину долоньку, примовляючи:

– Тільки ж нікому ні слова… Та що вам казати… Ви ж бо самі усе знаєте. З розумною жінкою приємно мати справу…

Юлішка нетерпляче очікувала Марцелиного дзвінка. Однак Марцела вирішила не телефонувати – натомість, вийшовши з кабінету пана Словачека і оговтавшись від знайомства з Бонні, втиснулася у свій мініатюрний червоний «броучек» і подалася просто до гуртожитку пані Яндової. Годилося бодай побачити людину, за яку клопотала впродовж кількох днів. Юлішка вешталася поруч приймальні на першому поверсі, очікуючи рятівного дзвінка. Не знаючи жінку на вигляд, Марцела пройшла повз неї.