Увімкнувши в телефоні беззвучний режим, вийняв з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду… Особливої потреби носити зброю не мав, хіба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички і незабаром чистенько вимитий уже лягав у ліжко… На сьогодні – достатньо. Набридли дзвінки, переговори, мотуляння містом, і селом, і цвинтарем… Як на один день – забагато…

Згадав про цвинтар – і у пам’яті вигулькнула Марцела… Дивна жінка, зовсім не схожа на місцевих, хоч і доводив мамі протилежне. Придивляючись до неї шляхом до автівки, відмітив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже підлітком. І справа навіть не у ледь помітній сітинці мімічних зморщечок у куточку ока, ні… Змістовність розмови, глибінь думки, виваженість і якась незбагненно проста мудрість. Наче прожила на цьому світі років сто… Та й справді, що тут такого? Не вбачала нічого героїчного у власному вчинку: просто сіла до майже іграшкового «жучка» – малолітражки, що витискає на трасі щонайбільше дев’яносто, і подалася за тридев’ять земель провідати бабчину могилку… Все так просто насправді, але ж, до бісу, зачіпає за живе…

Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…

Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.

У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.

– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.

– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».

– Але, пані Марцело… – Попри миролюбність іскорка занепокоєння у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася від Марцелиної спостережливості. – Це триватиме кілька місяців… Де я переховуватиму її весь цей час? Ви ж знаєте – поліція віднедавна зовсім знавісніла, перевірки за перевірками…

– Пане Словачек, вона може працювати у післяробочий час, коли жодна поліція не ходить, і цех буцімто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощі подібного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволі важко. І, аби цілком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажіть, багато чешок згодні працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за півціни?