– Покотили далі, мій спаситель, – посміхнувся я. Пес, задоволений тим, що йому дозволили бігти поруч, почав стрибати навколо мене. Ось і школа. В щілину між штахетником видно школярі, що проходять трудову практику.

– Гей, хлопці! Полуниця ще не дозріла?

– Та ні ще, зелена! Через тиждень приходь, – відповідають піонери через кущі.

І ми біжимо далі. На «Сахалін» – це кілька будинків за лісом – ми заїжджати не будемо. Спекотно сьогодні. Треба подивитися, яке кіно привезли, і встигнути ще, скупатися до обіду в ставку. Тепер вгору по провулку біля колодязя наліво до клубу. І як раз дядько Коля розвантажує банки з кінострічкою. Побачивши господаря, собака робить гак через клубний парк і чекає мене за клубом, щоб його не зловили і не посадили на ланцюг.

– Привіт, дядя Коля! Що привіз? – запитую я, роблячи зупинку, а сам поглядаю на Шахрая. У нього тільки вушка з-за кропиви стирчать.

– Свинарка і пастух, – відповідає дядько Коля, знімаючи банку з воза.

– А «Чарлі Чаплін» коли? А дитячий сеанс буде? – засинаю його питаннями я.

– Скоро буде. Приходь!

Ну ось, тепер ще одне завдання – знайти п'ять копійок на денний сеанс. Можна і куряче яйце або ж ковдру, щоб зашторити вікна від сонця. Але мама ковдру не дає після того разу, як порвали, знімаючи з цвяха.

– Поки що, дядя Коля!

– Ей, стій! Слухай, Данило! Не передаси чи дяді Петі афішу? Нехай приб'є біля магазину. Все одно йому робити нічого. А то мені Орлика на кінний двір відвести треба і ще деякі справи.

Та знаю я, які у нього справи! Зустрітися з Зоєю, дочкою Злобіна, і цілуватися в засос. Я вже бачив, як вони цілувалися у Бакаловых на вечірці. Поїхали якось Бакаловы в гості. А будинок залишили дочкам, Зіні і Діні. Однією вісімнадцять, інший шістнадцять. Забоялись вони одні вдома ночувати і прийшли до моєї мами з проханням відпустити мене до них. Мама погодилася. А я зрадів, знаючи, що з ними можна побешкетувати: піжмурки, хованки і всяке таке. Як раз в цей час у нас в гостях була тітонька Хайят і вона, сьорбаючи чай з блюдця, сказала:

– Хіба тепер вечірки! От раніше були вечірки, що треба. Ми теж ходили. Раніше клубів не було і нам, молодим, було ніде зустрічатися, особливо взимку. Бувало, дізнаємося, чиї батьки в гості поїхали і йдемо домовлятися. І, зібравшись ввечері, що-небудь варимо в складчину. Ось прийдеш зі своїм хлопцем, потанцюєш під гармошку, поспіваєш, в піжмурки з усіма пограєш – весело було. А потім до перших півнів спати лягали покотом, хто де. Звичайно ж, хотілося спробувати. Але перед цим одягнеш троє штанів на зав'язках і затягнеш туго-натуго кожну зав'язку. І ось пихкає твій хлопець цілу ніч над зав'язками, поки всі нігті не обламає. І це лише до перших півнів. І не дай Боже, хтось побачить вранці, засміють. А тепер що? Дівки знімають труси разом з валянками біля порога. А потім плачуть все життя! І куди тільки світ котиться? В самому розпалі гри в піжмурки, коли ловили мене, пролунав стук у двері. Сестри принишкли. Стук повторився.

– Слухай, – каже мені Діна. – Ти вийди і скажи грубим голосом: «Хто там?» Якщо дадуть відповідь, скажи, щоб провалювали, не то ти їм голови пооткрутишь!

Я так і зробив, але мені ніхто не повірив і стукіт повторився. Сестрам довелося відкривати. Це були дядя Коля і Зоя, вони зайшли на вогник. Тепер в піжмурки грали вп'ятьох. І коли дядя Коля ловив Зою, цілував в її пухкі губки. Набігавшись, після чаю лягли спати. Я окремо на печі. Сестри удвох. А дядя Коля з Зоєю. Але перед цим дядя Коля відкликав мене за пічку й сказав: