ЧОРТІВ ПОСОХ Родіон Рахімов

День видався напрочуд ясним. Весь попередній день і вечір я тішив себе надією, що буде нельотна погода і відкладуть стрибки. Але марно. І ось старенький «кукурузник», відірвавшись від бетонки, нахиливши зеленими пооббиваними крилами, набирав висоту. Стрибнути з парашутом для людини, якій стілець, поставлений на стіл, щоб загорнути лампочку, була вже висота – крутилася голова і тряслися жижки – була мрією всього життя.

– Такого страху раніше не було, – казав я інструктору, синеглазому «однокашнику» Иршату Шаріпову, колишньому льотчикові, який зберіг оптимізм, незважаючи на життєві негаразди, намагаючись перекричати ревіння мотора. – Ми ж з тобою в льотне училище надходили, страх з'явився потім. Коли я здуру за безкоштовним квитком профспілки поліз на Останкінську вежу посидіти в Срібному залі з двигающимся підлогою. Попиваючи шампанське помилуватися вогнями вечірньої Москви.

Але коли нас, неабияк накачаних не тільки шампанським, вивели на оглядовий майданчик з прозорими підлогами, серце і йокнуло. Я чомусь відчув під собою не висоту, а безодню прірви і від падіння в яку відділяло лише тонке скло, мов тріснутий лід. Довелося поміняти професію промислового альпініста на тесляра.

Ось і зараз боязнь висоти навіть гірше ніж на горі Ай-Петрі в Криму. Пам'ятаю, так само тремтіли коліна там, нагорі, коли я, бажаючи подивитися на море з висоти пташиного польоту, до жовтим огородженням підійшов тільки після трьох склянок «Чорного полковника». Вино додало мені сміливості і сили, став відчувати себе якось по-новому. А може, все-таки треба було «смикнути» грам сто п'ятдесят коньяку. Для хоробрості!?

– Нічого, клин клином вибивають, ось стрибнеш з парашутом, і все пройде!

– Тобі легко сказати, стрибнеш, але як це зробити? Зізнатися, один раз я вже стрибав у Коктебелі в Криму під час літньої відпустки. Хоча відчуття були невимовними, назвати це стрибком було важко. За п'ятдесят гривень разом з парашутом підчепили з берега на довгому фалі, потягали за катером над затокою і кинули в холодну морі біля гори Хамелеон. Тай страх не пройшов. А мені хочеться вільного польоту, як уві сні розкинути руки – крила і літати над землею.

– Зараз полетиш!

І ось я в дверях з одвічним Гамлетівським питанням, одягнений у комбінезон, каску, кросівки, окуляри і два парашута: спереду і ззаду. Я останній. Прыгнувшие до мене різнокольоровими парасольками розсипалися під моїми ногами і, описуючи хитромудрі кола, летіли до землі. Останні настанови Иршата:

– Відрахуй до десяти, а потім зі всієї дурі тягни ось за це кільце, якщо раптом парашут не розкриється, отцепишь основний, як я тебе вчив і дернешь ось за це кільце, кричати можна, але тільки не матом – внизу все-таки дівчата-спортсменки. Легкий поштовх в спину і я вже лечу до матінки-землі…

Відчуття були дивними, спочатку захопило дух і все стислося нижче живота. Так буває на гойдалці, коли йдеш вниз і в маленькому літаку на повітряних ямах. Але тут була одна нескінченна яма.

– Ірша-а-ат! Щоб тебе, – кричав я на всю округу. Потім мене закрутило, повітря забивався в рот так, що стало неможливо дихати. Закриваю рот, відкриваю очі і бачу, мало того, що мене розкручувало, але я ще летів особою вгору. І враз усвідомив, що мій парашут в такому положенні не відкриється. Намагаюся перевернутися – не виходить. Не знаю, як це вийшло, але я смикнув за кільце. Мабуть, з переляку. Я чекав обіцяного Иршатом бавовни, але його не було. Подивившись вгору, замість купола побачив щось схоже на шматок простирадла з подушкою, від якого до моїх ніг тяглися «білизняні» мотузки. Мене охопив дикий жах і перед очима замиготіли кадри з моєї прожитого і майбутньої життів. Промайнули роки і тисячоліття, спресовані в миті…

…Старий батьківський дім. Тьмяно догоряла засиженная мухами гасова лампа з сколотым закопченим склом, підвішена до сволока кривий іржавим дротом. У повітрі висів запах згорілого гнота, прілого листя і полину. З щілини у сволоку стирчала гілка ялівцю – вірний засіб від нечистої сили, і прутик шелюги – незамінний вихователь, який служив для нас з братом, скоріше за все, як наочний посібник, ніж як знаряддя відплати за наші дитячі пустощі, які іноді виходили за рамки «дрібних». Праворуч на рубленої стіни була прибита вивернута навиворіт, вже суха шкірка жертовної кози, поруч цокали годинник-ходики, вичитуючи останні секунди, тому, що гиря разом з ножицями для стрижки овець і іржавим висячим замком вже торкнулися підлоги, що означало – годинник ось-ось зупиняться. Разом з годинником повинно було зупинитися не тільки мій час, але і час всієї Всесвіту.

Стелі та даху чомусь не було, і з висоти, без єдиного хмари осіннього неба, зловісно підморгували зорі. Я лежав на широкій батьківського ліжка з різьбленими спинками. На склі старого серванта відбивалися моя перебинтована голова і тіло, чимось нагадуючи мумію. Поруч на скрипучому стільці, згорбившись, сиділа старенька мати і кінцем великого кольорового хустки крадькома витирав зрадницькі сльози, насилу стримуючи вырывавшийся з грудей жах відчаю.

«Йдеш адже, синку…»

«Куди», – вражено запитав я.

«На сабантуй…» Я намагався згадати, і не міг зрозуміти, де це так мене попало. Але мабуть десь сильно приклався головою, що не тільки тіло, але й мізки залишалися без руху. І я лише підсвідомістю розумів, куди саме йшов, я відчував кожною клітинкою мого ще молодого організму, як по крапельках, по частинкам, йшла моя, може бути і нікчемна, але моя власна життя. Далі була темрява. Небуття… Небо освітилося мерехтливим зеленим світлом. У променях лазерних прожекторів, заповнюючи все небо, урочисто рядами пролітали літаки. За ними тяглися величезні полотнища з портретами володарів Землі від Македонського та Ірода, до Єльцина і Рейгана. Якщо це був сабантуй, то не сільського чи районного, а, скоріше всього, міжнародного масштабу. Де різного кольору шкіри люди веселилися, брали участь у змаганнях, боролися на кушаках і бігали в мішках, танцювали та співали на всіх мовах світу, і, що цікаво – я розумів. «Зі святом, дорогі товариші»! – долинало з небесних динаміків.

«Ура – а! – раділи люди, і в повітря злітали різнокольорові кулі. Але раптом літаки почали пікірувати і з їх люків з виттям посипалися бомби. Руйнувалися будинки. Горіла земля. Яскравий спалах осяяв небо. Звернувши простір в трубочку, почав виростати величезний білий гриб.

«Ну, ось і все»! – подумав я.

Але це було ще не все. Небо знову засвітилося тривожним мерехтінням, закрив півнеба силует уже висохлої, розтягнутої козячої шкурки. Вона просвічувалася, і на ній було видно сині засохлі вени. І ось вени почали пульсувати, і за них потекла синя кров, від країв до середини, проявляючи обриси нелюдського обличчя: горбатий ніс, скляні очі з червоними котячими зіницями, волохаті вуха, вигнуті назад роги, за спиною перетинчасті крила. Вперед витягнулася волохата, з засохлими слідами крові, пазуриста рука, холодні очі почали рухатися в пошуках чогось, потім буравящий погляд уперся на мене, і хрипкий голос потряс небеса: «Це він винен. Він нічого не зробив!

«І чого це я не зробив»? – подумав я, відчуваючи спинним мозком арктичний холод.

Тут ліжко з гуркотом раздвинулась, і я полетів вниз.