Я нікому не зробив нічого поганого – тільки сказав правду. Я ж цієї правди не придумував, я тільки сказав її! Одна-єдина фраза, коротша за якесь довге слово, та й та правдива, хіба що, визнаю, необережна, але послухайте самі, ваша величність, з яких вона складається слів – жодного забороненого слівця!

Невже ж ці два слова, що тривають менше повороту вічного ключа у вічному замку вічної двері вічного дому з цегляними стінами, палісадником, черепичним дахом і подобою вікна, – невже ця безглузда фраза заслуговує на вічне животіння в неминучій, неминаючій чорноті?

Я ліг на інший бік і схопив подушку.

Подушка пахла весною та неділею. Я постарався надихатися ними, але ж чи їми надихаєшся? Виглянув у вікно. Сонце повітряною кулькою повільно, але невідпорно піднімалося по небу. Я встав і навшпиньках, щоб підлога скрипіла тихіше, пішов у ванну, потім знову до себе, ну, і, нарешті, вийшов надвір.

Неділя, як завжди, було червоно-жовто-блакитною. Сонце вже піднялося на небо і по-хазяйськи висіло або лежало на давно уподобаному місці, – вилите, тобто випечене, мамине тістечко на блюдечку без блакитної облямівки, бо яка ж може бути блакитна облямівка на такому блакитному блюдці? Я задивився на тістечко, і воно, як завжди в таких випадках, пригоріло.

До демонстрації залишалося ще чимало часу. Або до процесії? До параду, урочистого маршу, церемонії, ходи, кавалькади.

Ні, кавалькада – це щось інше. Краще нехай буде урочиста процесія. Процесія промарширує урочистою ходою, а ми, радісні глядачі, дивлячись на неї, будемо демонструвати. Ось тільки що саме – забув… Пам'ятаю точно, що щось же повинні демонструвати…

Та не в нас справа. Головне – що кавалькада, вірніше, процесія, урочисто пройде церемоніальним порядком, і це ніяк не можна пропустити!

Сонце згідно підморгнуло спочатку правому моєму оку, потім лівому. Всі, хто проспав і не зайняв вчасно місце, будуть мені заздрити і розпитувати, як все було. Я, звичайно, розповім, хоч сто раз, але краще один раз побачити, ніж сто раз почути, навіть від мене.

В неділю мені завжди спалося не так добре, як у понеділок. А іншим – навпаки. От їм і залишиться – зітхати про те, що пропустили, і розпитувати мене безліч разів, як же все насправді було.

Було незручно – подушка пахла заяложеним часом, і я знову перекинувся на спину. Потрапити в халепу через одну-єдину безглуздою фразу… Я не міг не повторювати її всі ці нескінченні роки – мовчки і вголос, бо моє покарання було, є і буде вічним. Подумати б про що-небудь радісне, забути цю кляту фразу і врятуватися від неї… Ось зараз – в який уже раз – спробую і забуду, і нехай він сам, якщо хоче, ходить туди раз на рік і повторює її, або нехай знайде собі іншого бажаючого скуштувати казкового життя.

Ні, клята фраза засіла в мені, як зубний біль, і немає жодного куточка в усьому тілі, де б вона не хазяйнувала. У відповідь замкова щілина зойкнула, як від лоскоту, і увійшов мій старий знайомий, колись який пообіцяв мені, що я все життя проведу як у казці і воно, життя, ніколи не закінчиться.

Моє – не знаю, а от його, завдяки мені, – вже точно. Завжди спокійний, благодушний, бадьорий і добрий – до всіх, крім, так вже вийшло, мене… У світлих штанях, сірому сюртуку з чорним коміром, під сюртуком сьогодні світла жилетка, постійний «метелик». Без вусів, бороди і бакенбардів. Посмішка – як у рідного батька. В руках – книга в сап'яновій палітурці, або в шкіряній. Відкрив вікно, подивився у двір.

Двір виглядав не так, як у суботу, і поготів не так, як у п'ятницю. Він був таким, що в ньому хотілося залишитися на цілий день, але ще більше хотілося скоріше відправитися подорожувати і побачити щось якомога незвичне й надзвичайне. Проходячи по улюблених вулицях, я із задоволенням відзначав, що й вони змінилися на краще навіть порівняно із суботою, не кажучи вже про п'ятницю або четвер.