А чайки нарешті замовкли – мабуть поснули.

Я зустрівся поглядом з темно-карими очима.

– Маєш рацію, нічого не могло змінитися.

Її очі посміхнулися:

– Хоча, хто знає?… Можливо, коли ми вийшли з весілля приятелів. Мені тоді хотілося, щоб ти не йшов занадто швидко.

Ти не сміялася, а тільки посміхалася, і твої каштанове волосся хвостиком і очі такого ж кольору майже не здавалися недосяжними. Я не вірив своїм очам і вухам. Але хтось із знайомих обійняв її за плечі, і вони обидва заходилися сміятися.

– Про що ти смієшся? – встиг я запитати її.

Ти відповіла:

– Не пам'ятаю, але це неважливо. Бачиш, нічого не змінилося, ти таки був правий.

– Згоден, – не міг я не погодитись.

Ми йшли по вулиці всі разом, але вона не переставала сміятися разом з усіма, так що я йшов по вулиці один.

– Як пройшло весілля? – запитав батько.

Мама не запитала, хоча їй було ще цікавіше. Я хотів відповісти, але єдина чайка, яка не заснула, примудрилася вихопити шматок чогось їстівного з-під самого качиного носа.

– Цей невдаха вважає себе селезнем, – заявив я переможно. – Ось бачиш, як виходить: тепер бідна качка ляже спасти голодною.

Ти не погодилася і не заперечила, просто підібрала своє темно-каштанове волосся під берет – стало прохолодно. На цьому фунікулері – що вище, тим холодніше і тим страшніше дивитися вниз. Дивитися вниз взагалі не рекомендується. Хоча, з іншого боку, якщо підійти до фунікулеру ближче й подивитися вгору – буде ще жахливіше. Щоб не було страшно, не потрібно дивитися ані вгору, ані вниз. Правда, тоді буде нецікаво. Я волію дивитися назад. Періодично, приблизно раз на тиждень.

– Ти, здається, знову про щось задумався? – запитала вона й майже розсміялася темно-карими очима.

– Про що задумався? – сказала вона та поправила кукурудзяне волосся й майже докірливо подивилася на мене темно-сірими очима.

Я відійшов від парапету, сів на лавку. Літак блимав то червоною лампочкою, то зеленою. Качки ревниво крякали: знайшов, куди дивитися.

Я озирнувся: на мене дивилися темно-карі очі. Запитав:

– Невже тобі стало цікаво?

Ти поправила своє каштанове волосся: гумка сповзла з «хвостика». Темно-карі очі майже посміхалися мені.

Я озирнувся: на мене дивилися темно-сірі очі. Запитав:

– Тобі ж стало цікаво, правда?

Ти поправила своє кукурудзяне волосся, воно розтріпалося на несподіваному вітрі. Темно-сірі очі майже посміхалися мені.

Напевно, стало цікаво…

Самотність на сьогодні скінчилась. Поверталася самотність – знов не менше, ніж на тиждень. Ні-ні, не більше тижня. Тепер я напевно закінчу це оповідання протягом тижня.

Качки вирішили накрякаться на весь час, що залишився до нашої наступної зустрічі.

Піду. Потрібно ще сказати доньці, щоб її проводили до під'їзду.

Як же ж я потрапив у цю халепу? Єдина необдумана – просто необдумана! – фраза, що складається з двох майже нешкідливих слів. Двох звичних, щоденних слів, які раптово стали необдуманої фразою. Чому він вважає ціну адекватною? Я перекинувся на спину, вдихнув темряви, що ось вже не пам'ятаю, скільки років замінює вночі повітря, а вдень стає цегляними стінами, палісадником під вікном, черепичним дахом і невидимими ґратами на кшталт вікна, бо яке ж це вікно, якщо з нього дивишся незрозуміло скільки років, і спробував, як мені радила мама, думати про щось приємне. Змусити себе знайти це щось, схопити, як кішку за хвіст, і не випускати, щоб не втекла і не залишила мене в безнадійній чорноті, яка закінчується тільки для того, щоб знову розпочатися.

Гаразд, у черговий раз спробую. Скажімо, моє прохання про помилування на майже найвище ім'я. А раптом король вже сьогодні розгляне його? Викличе мене на головний килим країни і вирішить – ну, приміром, що моя заява заслуговує на майже найвищу увагу. Звичайно, не відпустить назад до мами, – ось це й насправді було б як у казці, але ж він і над бувальщиною не завжди владний. Тому буду реалістом – нехай просто скаже, що моє прохання не є безглуздим, не примушує його позіхати або сміятися, і зла він на мене не тримає і спробує замовити за мене слівце.