Але все найголовніше залишилося. Чобіток і раніше висів над лавкою нашого знайомого чоботаря, і звідти пахло новенькими вихідними черевичками й солідними черевиками. Калач все ще висів над булочною, пах моїм улюбленим білим короваєм із хвацьким гребінцем. Польові квіточки майже колихалися над лавкою сусідського квіткаря, і я відчував аромат відразу всіх кольорів з усіх навколишніх лугів.

А ще була – тобто з'явилася – риба над маленькою корчмою, а на рибі щось було чи то написано, чи то надряпано дивовижною мовою, а моєї улюбленої перекресленої літери «о», найдивовижнішої з усіх відомих мені літер, там не було. Двері переді мною відкрив чоловік, якого я раніше ніколи не бачив, без вусів, бороди й бакенбардів. Привітний, бадьорий, чемний. В світлих штанях, сірому сюртуку з чорним коміром, з «метеликом», під сюртуком жилетка. «Ласкаво просимо в нашу компанію!» – Сказав він мені й посміхнувся, як рідний батько. Я посміхнувся у відповідь і навіщось увійшов, – це, як потім з'ясувалося, була моя перша помилка в той фатальний день.

Він сів на чолі столу, за яким, крім нього, сиділи, привітно посміхаючись мені, четверо його друзів. «Доброго ранку!» – Сказав старший з них, і «р» кумедно заскрипіло, немов візок проїхав повз харчевню. У нього було довге темне волосся – напевно, старомодна перука, маленькі вусики, одягнений він був у старовинний чорний сюртук або камзол, на шиї – гарна візерунчаста хустка або краватка.

«Приємно познайомитись!» – посміхнувся другий, і «р» тріснуло полінцем у каміні. Він сидів боком до мене і задумливо дивився у вікно. «Сідайте!» – привітно посміхнувся третій, який сидів обличчям до мене, і «р» тріснуло іншим полінцем. Ці двоє були немолоді, як і той, що привів мене сюди, але набагато молодші за старшого в перуці. Їх нелегко було відрізнити один від одного: схоже сиве волосся, схожі бакенбарди, схожі чорні сюртуки, білі сорочки, «метелики». Ну, хіба що той, що в профіль, був без шапки, а на тому, що обличчям до мене, була темна шапка, яку носять учені.

«Розташовуйтеся!» – весело підморгнув мені наймолодший, і «р» смішно булькнуло чаєм, який він налив у своє горнятко. Обличчя в нього було гладенько виголене, одягнений, здається, як священик – у суворий чорний сюртук, білу сувору сорочку, суворий білий «метеликом».

Увага п'ятьох солідних людей мені була дуже приємною, і я несміливо, але з задоволенням, сів за їхній стіл. Це, як потім з’ясувалося, була моя друга помилка в той фатальний день.

«День сьогодні буде казковий!» – усміхнувся мені мій незмінний гість. Втім, гостем був я, а він – господарем. Я мовчки встав, підійшов до відчиненого вікна. Сонце давно вже перетворилося на пересічну золоту монетку і розучилося підморгувати. Усе, на що воно тепер було здатне – це покритися іржею, якщо довго на нього дивишся. А ще кажуть, що золото не іржавіє.

«Не гнівайтесь, прошу вас!» – благально й ласкаво, як завжди, промовив мій гість-господар, і ми сіли в наші старі фотелі, він – у більший, я – в менший. Він поклав на столик свою зачитану усіма, хто вже вміє й ще не вміє читати книгу в сап'яновій або шкіряній палітурці, а можливо, в паперовій. Головне – що в ній було написано про мене.

«Я хочу до мами», – як звичайно, сказав я, хоча знав, що він відповість:

«Дорогий мій, ну зрозумійте ж: у цій книзі, – він погладив сап'янову або шкіряну обкладинку, а можливо, паперову, – є тільки ви, а про ваших батьків, на жаль, не сказано жодного слова…»

«Я написав на майже найвище ім'я клопотання про помилування», – вперто сказав я.

Він винувато подивився на мене й промовив, майже вибачаючись: