– Ось будуть у тебе діти, ти теж не заснеш, – сказала мама й посміхнулася.

А я – чи не смішно? – був упевнений, що засну.

– Ти правий. Звичайно, нічого не змінилося, – сказала ти невесело.

– Чому ж «звичайно»? Адже могло змінитися, правда?

Ти подивилася на мене своїми темно-карими очима і, майже вибачаючись, похитала хвостиком того ж кольору:

– Не могло.

Ти подивилася на мене своїми темно-сірими очима і, майже вибачаючи мені, похитала кукурудзяними волоссям:

– Не могло.

Я підняв комір, сміливо зазирнув у темно-карі очі й наважився запропонувати:

– Але давай спробуємо. Навіщо ми ходимо й абстрактно розмовляємо?… Могли б піти до театру, ну, хоча б лялькового.

Озеро може почекати. Продзвенів дзвінок, ми пішли до залу та несподівано зустріли спільну знайому. Я відчув стан польоту фантазії і вибухнув кількома жартами одночасно.

– Ти ж на мене абсолютно не дивишся, – сказала ти, майже сміючись темно-карими очима. – Що тебе в ній заворожило?

Я присоромлено знизав плечима: спочатку одним, потім іншим, потім обома.

– Відповідай.

Ти сміялася темно-карими очима, але на відповідь чекала.

– Ага! – сказав я сміливо й переможно. – Значить, все ж таки чекаєш на відповідь?

Подумав і продовжив:

– Чесно кажучи, я навіть не пам'ятаю, кого ми зустріли.

Я пам'ятав. Але якби заворожило, я б не зміг вибухнути жартами.

Не знаю, чи погодилася вона, але позіхнула й сказала:

– Дякую, мені сподобалося. Я тобі зателефоную.

Взагалі-то ти не позіхнула. Можливо, навіть посміхнулася. Але яка різниця? Все одно ж нічого не змінилося.

Качки крякнули – здається, в цілому ствердно, але з деяким сумнівом.

Хвилі плюхалися в парапет. Був уже вечір, але вже, здається, розвиднілось, і я, як звичайно, чекав її – в декількох кроках від берега, на тролейбусній зупинці. Вона щоранку проїжджала в тролейбусі, нам було по дорозі до інституту. Я відволікся від озера і побачив її: вона, як завжди, сиділа в тролейбусі біля вікна, читала книгу. Я увійшов і став поруч. Можна було сісти, але я не зважився навіть привітатися. Вона кивнула і продовжувала читати. Я посміхнувся дружньо і запобігливо й благаючи, як дощ тоді, і залишився стояти.

– Міг би сісти, – зауважила вона байдуже, не відриваючись від книги.

– Так. Але нічого б не змінилося, – заперечив я та з надією подивився в твої, як завжди, темно-сірі очі.

– Звичайно, нічого, – заспокоїла ти, кінчиками пальців поторкавши свої кукурудзяні волосся.

Я спробував щось сказати, щоб ти перестала читати цю книгу.

– Дивись, виявляється, селезні гарніші за качок. А у людей – навпаки.

– Це залежить від конкретного селезня, та й від конкретної качки теж, хоча від селезня – більшою мірою, – незацікавлено сказала б вона.

І поправила б – хоча навіщо поправляти – своє кукурудзяне волосся.

– Двозначний комплімент, – сказала ти з видимістю посмішки, але твої темно-сірі очі не посміхалися. – Ти маєш на увазі, що поправляти марно або краще не може бути?

– Звичайно, може. Дуже навіть може! – з готовністю відповів я і побачив, як найближча качка таки покрутила біля скроні. – Ні, тобто я маю на увазі…

– Добре, чого вже про це. Ходімо, покажеш мені своє оповідання.

Я пропустив її вперед, встигнувши за півсекунди не надихатися запахом кукурудзи. Ми сіли за столик, і я замовив пляшку шампанського. Оповідання мало бути гостросюжетним, правда, я й сам розумів, що в ньому сюжету менше, ніж гостроти, а гостроти – менш, ніж сюжету. Але це було моє найкраще оповідання, тому що ми з тобою сиділи за столиком і пили шампанське.

– Щось ти рано сьогодні, – з посмішкою зауважила мама.

Я був змушений відповісти жестами і поспішив у ванну чистити зуби. Півпляшки шампанського. Вода в крані дзюрчала так само, як хлюпає в озері. Качкам, напевно, сподобалося це порівняння. Тепер вони пропливали повз парапет, не відвертаючись і не пірнаючи, як колись.