Аввакум написав книгу – велика книга в чорній палітурці, з товстими шорсткими сторінками…

Які сильні руки, буде дуже помітно… Потрібно потім що-небудь придумати, але не зовсім те, що минулого разу. Нічого, повірять. Інакше здогадаються, що я їм теж не вірю.

Парне число… Обов'язково вставлю цю розмову в книгу, її не могло не бути. І того не могло не бути, щоб люди ходили в церкву як додому, але з ними в їхній церкві розмовляли так, що було там, удома, було самотньо, наче в тому самому колодязі. Ось у чому справа…

Картину знову видно.

А Феодосія на цій картині – підняла два пальці, – майже всі думають, що це для неї головне. Головне для неї – самотність, звідси і все інше: жебраків сотнями зазивала до своєї хати, волосяницю не знімала, годинами слухала Аввакума, намагаючись зрозуміти те, про що раніше, коли був живий Гліб, навіть не замислювалася, і хрестилася двома пальцями, а не як майже всі. Шістнадцять років Бог присудив їй бути непотрібною.

Я закрила очі і відразу знову відкрила – він ніколи не повинен думати, що я забуваюся. Значить, любить. Ще трохи залишилося потерпіти, він скоро заспокоїться. Аввакум усі шістнадцять років у колодязі писав свою книгу. Він самотності не боявся. Велика книга в товстій чорній палітурці, з шорсткими сторінками. Дивно – я вже цілу вічність не тримала її в руках.

Ну, ось, нарешті він втомився, нарешті він заспокоївся… Тепер відпочити.

Потім дати собі ладу. А потім, можливо, навіть вийти на вулицю. Сама-самісінька. Подумати про Феодосію, галерею Айвазовського, розмову з Євдокією.

Подумати про Аввакума, про золотий пляж, про водорості, що пахнуть йодом…

І головне – про те, що я скажу їм усім, коли зустрінемось. Напевно, нічого нового – те ж саме, що вони завжди говорять мені.

Про найважливіше – про те, що мені вже п'ятнадцять років Бог дозволяє уникнути ганьби бути непотрібною. Цього літа нам обов'язково вдасться з'їздити до Феодосії, за стільки років я можу собі це дозволити. І там обов'язково почну писати книгу про Феодосію. Я її придумала. За п'ятнадцять років вже, здається, можна було б не полінуватися й почати.

Ні, що ж це все-таки з моєю пам'яттю? Звичайно – майже шістнадцять.

Чому диких качок називають дикими? Тільки тому, що вони живуть самі по собі? Заманулося – й полетіли в інші країни, заманулося – й прилетіли з інших країн. У цьому їхня дикість? Ні, критерій слабкий. Що зміниться в качці, якщо її замкнути в курнику, тобто в качнику?

Нарешті самотність закінчилося і стало можна побути на самоті. Спина вже не боліла від постійного сидіння за письмовим столом, і тиск – від того ж – перестав стрибати.

Качки розкрякались за весь тиждень, що ми не бачилися. Ну, що ж поробиш. Мені ніяк не вдавалося вибратися на озеро раніше.

Хвилі дитячими плюшками плюхаються в парапет. Тихо. Чайки кричать, майже каркають. Качка чи то енергійно крякнула, чи то гаркнула. Беззлобно – з необхідності – вдарила по воді крилами, що ростуть не від плечей, як у інших птахів, а від талії, і злетіла. Потрібно сильно здичавіти, щоб так гаркати й злітати.

Дощ не втримався на суцільний невизначеного кольору хмарі й зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, а там йому вже було де розташуватися. Думав, напевно, що одному мені доведеться скрутно. Я не звернув на нього жодної уваги. Він образився і пішов собі – тобто пройшов.

Цікаво, качка народжується дикою чи дичавіє від важкого життя?

Здається, у мене був грайливий настрій.

Майже прозвучали два голоси – так близько, практично всередині. Я спробував прислухатися до одного з них: