– Це неможливо, – Роджер.

– Що саме? – я.

– Чому я й досі живий? – Роджер.

– Бо ми не жалюгідні мерзотники, які приходять без запрошення та вирішують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.

– Але чому? – Роджер.

– Бо ти нам ще потрібен. – я.

– Для чого це? Я не розумію. – Роджер.

– У цьому, друже, я не сумніваюсь. З ким в тебе зустріч у барі "Карета в нікуди”? – я.

– Ні з ким. – Роджер.

– Не бреши мені, або я з радістю розтрощу твої кістки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожаліти тебе, я буду повільно та нещадно повертати їх на місце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твій біль не доведе мені, що ти нарешті готовий співпрацювати. І якщо ти гадаєш, що витримаєш цей біль – спробуй. У мене в аптечці вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобі потім не сила буде навіть дихати. Я позбавлю тебе зору, відріжу кожен палець на руках, а твої ноги згодую бродячому псові. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо відповіси на мої питання: хто ти, що ти тут робиш та навіщо ти збирався вбити Джо? І навіть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненістю та спокоєм я, хоча глибоко всередині мені було так лячно казати це, бо насправді я б ніколи не зробив нічого подібного. Це була лише фраза одного з героїв коміксів. – я.

– Спокійно, спокійно, хлопче. Я бачу гнів у твоїх очах, я все розповім, не треба різких рухів. – Роджер.

– Відповідай на питання. – я.

– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлі вже 32 роки, працюю в організації, про яку ви вже, напевно, знаєте. – Роджер.

– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пістолет на нього та зводячи курок.

– "Radius Lucis" , ми полюємо за тінями вже довгий час, я один з мисливців. Наша штаб-квартира розташована під баром "Карета в нікуди". Я не збирався вбивати Джо, мені наказали передати йому послання, воно лежить у мене під п'ятою правої ноги. – Роджер.

Я піднявся з крісла, підішов до нього, зняв його чобот і дійсно, там лежала записка. Вона була крихітною, розміром з кролячу лапку. У ній відправник писав, що на Джо очікують у штаб-квартирі, у зв'язку зі збільшенням атак тіней. Він потрібен як інструктор з навчання.

– А ви не могли зв'язатися з ним у інший спосіб? Обов'язково було приходити зі зброєю у руках?! – гаркнув я.

– Але дівчисько перша направила на мене пістолет, я тоді також дістав свій. Я вирішив, що Джо у небезпеці. – Роджер.

– Зрозуміло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.

– Звичайно, що ні. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, він переміг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не він, мене б тут не було. – Роджер.

– Грасула? – я.

– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна війна. Усе лице у шрамах, як і руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий ніс, темно-карі очі, довга посмішка та тонкі вилиці, бліда шкіра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому він і перейшов на інший бік. Він вважався босом усіх тіней, точніше, так його охрестили. У якийсь спосіб він здогадався як керувати тінями та постійно влаштовував нічні рейди до людей, які переходили йому дорогу. Тому ми й хотіли повернути Джо, щоб він допоміг нам раз і назавжди побороти тіні. Він був одним з кращих у нашій організації, це він вигадав світлостріли, світловий корсет, який може врятувати життя, якщо кінчаються патрони, та саме він здогадався, що тіней немає у каналізації міста. Ними можна пересуватися вночі, щоб вижити. – Роджер.