– 

У нього та у Фердинанда були останні світложектори. Це пристрій на основі спеціальної речовини, яку винайшли прямо тут, у лабораторії Шона, що допомогав проходити крізь бар'єр. Звісно, після цього треба було спалити всю одежу та всі речі, з якими ти вийшов. Все задля того, аби жодна тінь не зачепилась за тебе та не перейшла в звичайний світ, ніхто з нас цього не хотів.

–

Роджер.

– 

Вони виходили в місто голими? – я.

– 

Жартую, жартую, ніхто нічого не спалював. – с посмішкою відповідає Роджер.

– Але чого тоді ви не використовуєте світложектори і зараз? – я.

– Бо їх могли зробити лише Каспій та Фердинанд. – Роджер.

– Де вони зараз? – я.

– Лежать тут, але в них немає потужностей, а Шона вбили під час м'ясорубки з Грасулом. – сумно відповідає Роджер.

– Можливо є формула з речовинами та рецептом? – я.

– Є, але ці "інгредієнти" неможливо дістати. До того ж, ми не хіміки, як би ми не намагалися, в нас так нічого і не вийшло. – Роджер.

– А які саме речовини вам потрібні? – я.

– Шовкова нитка, справжня шовкова нитка. Якби ми дістали хоч трохи тканини, ми б змогли зробити рідину для світложектора та виїхали б за межі Дробайла. Тоді вже ми знайдемо й інші необхідні речі, аби вдосконалити наше обладнання та знищити всі тіні. – Роджер.

– Як ви збираєтесь це зробити? – я.

– Ще Каспій казав про те, що у Детройті є людина, яка може створити для нас багато зброї та забезпечити нас матеріалами для боротьби з тінями. І наше місто знову стане безпечним навіть вночі. – Роджер.

– А чи вистачить вам сил, щоб зібрати все для боротьби з тінями? – я.

– Звісно сьогодні тут надто порожньо, бо майже всі залишились вдома. Сьогодні неоголошений вихідний, лише мене відправили на завдання у крамницю Джо. Але нас дуже багато. Місто не таке маленьке, яким здається, тут більше 500 агентів, які боряться з тінями. – Роджер.

– Нічого собі, виглядає так, ніби я потрапив у якийсь шпигунський серіал. – я.

– Так, можливо так і є. – Роджер.

– Наскільки давно ви виїжджали за межі міста? – я.

– Я ніколи не виїжджав. Я навіть гадки не маю де знаходиться Детройт, лише бачив його на мапі та й усе. – Роджер.

– Ви дійсно ніколи не залишали це місто? – звивовано питаю я.

– Я народився тут, коли вже було неможливо виїхати. – Роджер.

– Ото для вас буде здивування як змінився світ за весь цей час. У перші дні тут, коли я побачив вже застарілі автівки, телефони та інше, я був спантеличений. Як так? Адже країна розвивається, технології також крокують вперед, а тут всі живуть так, наче про це нічого не знають. Світ вже трохи інший. Я бачу, що ви використовуєте речі, якими ми користувалися 10-15 років тому. Мабуть, сюди все доходить пізніше, ніж до нас. – я.

– Що саме ви використовуєте з тих речей, яких у нас немає? – Роджер.

– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопкові. Дріт тягнеться, тож є можливість відійти навіть на 10 метрів і продовжувати розмову. Телевізори у нас вже кольорові, сучасніші автомобілі, інший одяг, книги, музика та загалом бачення світу. – я.

– Отже, ми все ж таки запізнюємося з розвитком. Але це не дивно, сюди рідко завозять щось нове, заїжджають лише вже перевірені постачальники продуктів, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.

– Щодо шовкової нитки, вам дуже пощастило. Треба дістатися крамниці, в мене там ціла футболка з шовку. Мама подарувала мені її на честь випуску зі школи та, більше того, зауважила, що це щаслива футболка мого діда, але не пояснила чому. Та тепер усі ниточки у моїй голові зійшлися і я все зрозумів. – я.

– Що?! Аж ціла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поїздок “назовні"! – схвильовано сказав Роджер.