"у війну" для виготовлення "справжніх" німецьких документів. Якщо, поклавши її під листок паперу, потерти папір зворотнім боком простого олівця, то справді виходив схожий на печатку відбиток. За тої пори весь час гралися у війну. Причому будь-яке захоплення мало повсюдний характер. Якщо йде фільм "Хрестоносці", то з картонних ящиків робляться лати й щити, стругаються мечі й цілий день точиться рукопашна. Досягнення в космосі відзначалося нами запуском ракет, виготовлених із фольги від шоколаду й кіноплівки. Часом такі забави закінчувалися печально, два місяці ховав я од матері опік, що його отримав од вибуху коробки саморобного пороху. Порох ми використовували для набивання саморобних гарматок, виготовлених із гільз від нагана. А гармати ці були головною зброєю фортець, що їх ми ліпили з пластиліну. Фортеці ті були пречудові. У них були ворота, що відчинялися, і підйомні мости, рови наповнювалися водою. Охоронялися вони власним флотом і десятками озброєних до зубів пластилінових вояків. На спорудження такого архітектурного шедевру йшло декілька місяців, і пишався ними власник не менше, ніж шляхтич своїм родовим маєтком. Господарям таких великих володінь якось не солідно було немати власної валюти. Нею почали слугувати пачки етикеток від тушонки, що їх приніс хтось із батьків. Етикеток на всіх не вистачало, тож обділені почали малювати власні гроші, оздоблюючи їх печатками, номерами, прикрашаючи малюнками та власними підписами.

Дівчатка віддавали перевагу іншим іграм. Вони робити так звані "секрети". В землі викопувалася ямка. Дно її ретельно вирівнювалося, із квіточок, фантиків та іншої марниці викладався візерунок, часом досить гарний. Дівчата хвалилися одна перед одною своїми секретами й ретельно приховували їх від хлопців. У всьому тому, як у краплині води, відбиваються в чистому, ще не скаламученому вигляді стосунки поміж чоловіками та жінками. Жінки, витворюючи довкола себе ореол таємничості та винятковості, жадають привабити чоловіків, що заклопотані війнами та бізнесом.

Та наше захоплення виготовленням грошей було нетривалим. Хоч як ретельно вимальовував би ти їх і хоч скільки нулів на них не приписував, купівельна спроможність у них була нульова. І, звичайно, завжди знаходився йолоп, що, всупереч усім угодам, приписував на своїх примітивних грошах додаткові нулі й відразу знецінював усю працю решти. У дворі на майдані Потьомкінців, де мешкав мій знайомець Віталик, хлопці цю проблему вирішили, причому економічним шляхом. Система була проста, логічна й діяла декілька років. Гроші були конвертовані в радянську валюту. Курс був нормальний: сто рублів дитячих грошей дорівнювали одній копійці радянських. Якщо ви гадаєте, що нулі можна було малювати нескінченно, то помиляєтеся – до обігу приймалися лише купюри вартістю 100, 150 і 200 рублів. Гроші міг випустити кожен, та щоб вони зробилися справжніми, потрібно було внести в банк, що ним завідував Віталик, по копійці за сто рублів. Тоді гроші за підписом банкіра, касира і з відбитком печатки ставали справжніми. Якщо заходила така потреба, то в банку вільно обмінювалися дитячі гроші на радянські. За того часу навіть на копійку можна було купити сірники, склянку газованої води, перо чи шкільну гумку, три копійки коштувала булочка і проїзд у трамваї.

– Навіщо ж випускалися ті гроші? Платили б собі просто копійками та й годі, – поспитав Олесь.

– Відразу видно, що ти на грошах мало розумієшся. По-перше, чи багато знаєш ти людей, що випускали свої гроші, та щоб вони були справжні й на них можна було щось купити? По-друге, чи можете ви про себе сказати, що ви зробили пістолет і продали його не за жалюгідних десять копійок, а за тисячу рублів? У тому дворі траплялися історії й крутіші, й усі вони були чистісінькою правдою. Поки батьки надривалися за жалюгідні копійки, діти орудували тисячами.