І мушу сказати, фінансове становище в мене у всьому житті таки дуже незлецьке, – погодилася мама й почала наново підігрівати суп.

"Фінансове становище незлецьке, а я лишився без нового наплічника", – подумав собі Олесь.

У неділю Олесь пішов із дідом на Привоз. Як хтось не знає, то Привоз – це найголовніший одеський ринок. Як кажуть одесити, там можна купити все, хіба що крім атомної бомби. З кимось із батьків Олесь хтозна чи й пішов би з власної волі, та з дідом то зовсім інша справа.

З дідом воно цікавіше.

– Я тобі заздрю, – сказав Костянтин Іванович.

– Чого б це?

– Ти живеш у чудовому місті, – сказав дід, наче то була саме його заслуга. Хоча, напевне, трохи правди в цім усе ж було.

– Угу, – сказав Олесь, наминаючи куплене дідом морозиво.

– Що "угу"? Тут таємниці та загадки на кожному кроці, – метушився дід.

– Ага, – сказав Олесь, тихенько посміхаючись.

– То "угу", то "ага" – не втямиш тебе. От хочеш, зараз я підійду до будь-якої перекупки, й виявиться, що в неї є таємниця чи й дві?

"Може, й три, та на дідька вона стане ділитися з тобою ними, діду", – подумав Олесь і мовчки показав на бабцю, що торгувала огірками.

Дід бадьорим кроком підійшов до бабці, озираючи її чіпким поглядом на предмет пошуку таємниці. Вочевидь збентежена бабця зіщулилася під його поглядом, наче пацієнт від холодних рук хірурга.

Але таємничого в бабці не було й на гріш. Дід і далі вдивлявся, мов Миклухо-Маклай у татуювання папуаса. До того, хто такий Миклухо-Маклай і за що його любили папуаси, ми ще в цій повісті повернемося. А нерви у бабці почали здавати.

"Їй-бо, неповна розуму", – подумала вона про Костянтина Івановича, та вголос жалібно поспитала:

– Може, огірочків купите?

– Так-так-так, – сказав з інтонацією вчителя математики Олесь, дивлячись на діда. Та інтонація мала наголосити на цілковитій нікчемності тих, хто не розв'язав удома задачу.

Та ось у дідових очах промайнула якась думка, і він тицьнув пальцем у купку дрібняків на прилавку.

– Що це? – переможним голосом поспитався він.

– Це копійки, – відказала бабця.

– Ні, оце, – сказав дід, показуючи на маленьку чорну монетку.

– А це якийсь хлопець підсунув замість двох копійок.

– Я це купую. Скільки? – з виглядом стомленого мільйонера сказав дід.

"А… п'яний"! – з полегшею подумала бабця. Та вголос мовила:

– Одна гривня.

– Ось тобі дві, й здачі не треба, – сказав дід, відходячи від прилавка.

В душу бабці почала прокрадатися думка, що їй довелося розлучитися з чимось цінним, та чудернацький дід із внуком уже пішли собі.

Олесь зачудовано дивився на чорну монетку.

– Точнісінько така, як і тоді в дитинстві, – каже дід.

Олесь із подивом дивиться на нього, й Костянтин Іванович починає розповідати.

– Доволі довго в Одесі подибувалися зруйновані у війну будинки. Й хоч мені категорично забороняли відвідувати їх, та хіба може сидіти вдома хлопчак, коли сусідські хлопці приносять із руїн гільзи, іржаві каски, автоматну обойму чи навіть ніж-ба нет. Звичайно, була нагода натрапити на снаряд, що не вибухнув, чи міну, та Господь милував. Я був менший од товаришів і майже нічого не знаходив, та якось і мені поталанило.

В шпарині поміж дошками я знайшов потьмянілу від часу монету. Знахідку свою я поніс показати дідові. Дід, полковник у відставці, якусь хвилю розглядав монету, а потім, на мій подив, кинув її додолу.

– Це німецькі гроші, – сказав він, обернувся і пішов додому.

У мої вісім років дідові слова мало пояснили мені, та я не міг допустити, аби пропав скарб, що його я знайшов із такими труднощами. Розшукавши на землі монетку, я увечері потайці розглядав через лупу орла, що тримав у лапах свастику, й незвичні готичні написи. Так уперше я дізнався, що гроші бувають різні. Потім ця почорніла цинкова монетка довго використовувалася під час ігор