Мені одповідають.

– Творчі кризи періодично бувають. Це зрозуміло. Ми вас вважаємо по цей бік барикад, з нами!

«По цей бік барикад», але ж не на барикадах, не на барикадах з партією, з Радянською Владою, що переможно нищить капіталістичні елементи в країні, що завершує в чотири роки п’ятирічний план великих робіт. Адже ж «по цей бік барикад» можна й спати.

А я п’ю!

Я знову до Хвильового, якого я безмірно люблю, якому я вірю більш, ніж собі:

– Миколо, рятуй! Навчи, як вийти з такого стану!

А Микола:

– Давай вип’ємо!

І так мало не чотири роки п’янства.

Правда, постанова ЦКВКП(б) від 29/ІV.32 р. повернула мене до активної громадської роботи в президії оргкомітету Спілки Рад. письменників України. Я почав активно працювати, як Голова мат. – побутової Комісії Оргкомітету. Але, літературної продукції в мене не було. Влітку 1933 року виїхав у село Луку, на Лохвиччині, щоб, організовуючи «Будинок Творчості» для письменників, разом з тим вивчаючи життя нового села, написати книжку.

Але… Постріл Хвильового, дні і тижні мало не божевілля і все пішло шкереберть. Нічого я літом для літератури не дав.

Восени цього 1933 року, приїхавши з села, я взяв себе в руки, кинув пить і почав лікуватися. З вересня місяця я ні чарки, ні шклянки нічого не випив. Фізично і морально почав швидко одужувати. 3’явилися енергія і бажання працювати. Почав писати в «Комсомольці України», у «Вістях», в «Літ. газеті». Виїхав на Куп’янщину для вивчення роботи політвідділу Куп’янської МТС, щоб написати про його роботу для альманаху, що його видає Політсектор ОБЛЗУ до з’їзду партії й до роковин роботи політвідділів МТС. Я написав чотири речі. До з’їзду письменників мав видати книгу про роботу політвідділів МТС.

Я перекладав п’єсу Шкваркіна «Чужой ребенок» для укр. театра. Взагалі за останні два місяці мого творчого й здорового життя я зробив більше, ніж за два роки. В плані роботи – великий художній нарис про новий Харків для журнала «Черв. Шлях». Крім того ввесь час ношусь з п’єсою для колгоспного театра. Умовився з Укрфільмом (т. Косилом) – почати розробляти кінокомедію.

Арешт…

Я взяв найголовніші, етапні, сказать би, моменти свого життя й своєї роботи. З великою охотою, – що тут є неясного, непевного, – я додам, доповню, поясню. Тяжко мені в такому стані – охопити все, чогось не випустити.

Оглядаючись на пройдене, – бачиш і хиби, і помилки, – все бачиш, а багато чого ще й не бачиш… Почати жити спочатку, на жаль, не можна…

Додам іще про своє ставлення до, так би мовити, узлових питань моєї роботи.

Національне питання. Ви бачите з біографії, що змалку в мене його не кохано й не виховувано. Під час уже революції я захопився так званим «національним відродженням». Єсть такий вірш в поета Олеся: «Яка краса відродження країни» (національне відродження, звичайно). Я бачив на власні очі цю «красу», подорожуючи з директорією, і як же зло я висміяв її в одному з своїх кам’янецьких фейлетонів. До чого довело мене захоплення «національним відродженням» ви бачите: до зради інтересів робітників і селян України. Я був би щасливий, щоб моя праця останніх років (з Рад. Владою), яку я (працю) вважаю, що вона була все ж таки корисна хоч до деякої міри для укр. робітництва і трудящого селянства, хоч трохи зменшила мою провину перших часів революції. Що для мене національне питання в данний момент? Візьмімо головне знаряддя моєї роботи – слово, мову. Яка моя мова літературна, чи служить вона роз’єднанню споріднених культурами трудящих? Я гордий з того, що не один раз чув, як трудящі іншої національності (руські, євреї, білоруси, поляки, навіть грузини) говорили мені, що читаючи мої твори, писані мовою українською, вони розуміли мене. Не раз я чув, що мої твори багатьом прислужилися для зрозуміння, для вивчення укр. мови.