Директорія. Працюю там таки, в Саніт. Управі Шляхів. Левицький їде «послом УНР» до Греції. Я залишаюсь в Управі. Прихід більшовиків – і я, як чиновник М-ва шляхів, виїздю з урядом директорії, де «під вагоном територія, а в вагоні директорія». Докотився я аж до Кам’янця.

Еміграція. Ганебна сторінка в моєму житті. Зрада інтересів трудящих України. Але зради несвідомої. Це аж ніяк, проте, не виправдовує мене перед робітництвом і селянством. Факт – фактом. Всю мразь, всю ганьбу довелося пережити з т. зв. «Урядом УНР». І вже в Кам’янці, коли я, дрібний урядовець, побачив, зрозумів увесь цинізм «народних обранців», як вони себе звали, – я жахнувся. Одразу ж кинув посаду в Міністерстві Шляхів. А з чого жить? Я згадав про свій «стиль», про те, що я «можу бути письменником» і написав фейлетона. Я вже не пам’ятаю назви його. Показав його братові, есерові, що мав зв’язки з редакціями есеровської газети «Народна Воля». Редактором «Нар. Волі» був Часник. Я приніс йому фейлетона і фейлетон було видруковано. Так почалася моя праця в есерівських газетах і знайомство з українськими есерами. Було це десь, мабуть, восени 1919 року. За фейлетон мій у «Народній Волі» «про міністерства і міністрів УНР» (назви не пам’ятаю), газету було сконфісковано, а подальший друк фейлетона (розрахованого на кілька чисел газети) припинено. До цього часу я з есерами нічого спільного не мав і знайомий не був, виключаючи, звісно, двоюрідного брата, есера-шаповалівця, але брата я не любив і вплинути він на мене не міг. З приходом поляків до Кам’янця, коли вже директорія й міністри з награбованим майном майнули закордон, я почав працювати в есерівській газеті «Трудова Громада», як фейлетоніст. За редактора був Голубович. Фейлетони мали успіх. В партійні справи есерівські я не входив, ними не цікавився, а заробляв на прожиття журналістською роботою, дошкуляючи Уповноваженому «Уряду» Огієнкові своїми фейлетонами. За один з фейлетонів проти поляків і «уряду», газету було закрито. Я переховувався. А потім, в кінці березня, чи на початку квітня 1920 року, я з групою есерів (Часник, Степаненко, Арк, Коцюбинська, Волянський, Сердюк) вийшли з Кам’янця на Київ. Пройшовши фронти, добрались ми до Вінниці, де мої товариші по подорожі зв’язалися з представниками Рад. Влади, і нас було направлено в розпорядження Реввійськради 12 армії. Там нас прийняли тт. Затонський, П.П. Любченко, Аралов і відпустили на вільне життя в Києві.

Одже з 1919 року на мені лежить тавро есерівщини. Що для мене есерівщина – викохана, виношена ідея? Моє переконання? Мій політичний світогляд? Ні. Я не знав і не читав устава партії укр. есерів. Це просто збіг обставин. Я шукав не світогляду, а заробітку. Якби мене тоді були направили до есдеків – я б працював би з есдеками. Одно тільки – я б не пішов у газету самої директорії, хоч мене туди й переманювали, бо мені потрібна була хоч крихітка якоїсь ефемерної опозиції до того жахливого «безобразия», що творилось в директорії й уряді. Оце моя «есерівщина», її початки.

На радянській території. Почав працювати у видавництві «Книгоспілка», як редактор мови. Це було в середині квітня, а на початку травня Київ захапили поляки. В перші дні свого перебування в Києві, поляки мене заарештували. Чим був викликаний арешт, я не знаю. Коли вели мене заарештованого, побачила це українська письменниця Галина Журба, сама полька. Вона пішла за мною в польську комендатуру і визволила мене з-під арешту. Потім я переховувався од поляків.

Після того, як Червона Армія поляків і петлюрівців вигнала з території України, я знову працював за редактора в «Книгоспілці».