Я ж на швидкий корабель свій іти вже до друзів повинен, -
Мабуть, давно їм терпець уривається ждати на мене.
305] Ти ж подбай про своє й над моїми подумай словами».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Так доброзичливо ти, мій гостю, до мене говориш,
Наче до сина отець, і порад я твоїх не забуду.
Трохи зостанься ще тут, хоч і дуже ти в путь поспішаєш.
310] Добре помийся у мене, дай милому серцю утіху,
Потім, радіючи духом, на свій корабель з подарунком
Підеш почесним; на спогад я річ тобі гарну й коштовну
Дам, як другові-гостю господар гостинний дарує».
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
315] «Ні, не затримуй мене, поспішаю-бо нині в дорогу.
Дар же, що серцем ласкавим хотів ти мені дарувати,
Ще віддаси, коли знов повернусь, – повезу я додому
Дар дорогий і щось гідне й тобі подарую взаємно».
І непомітно тоді відійшла ясноока богиня,
320] Зникла, мов чайка та, в отвір для диму, силу й відвагу
В груди вдихнувши йому, і про батька він більше, як завжди,
Мусив згадати. Думками своїми розмисливши добре,
Серцем жахнувсь Телемах, у гостеві бога пізнавши.
Зразу ж у гурт женихів повертається муж богорівний.
325] Пісню славетний співав їм пісняр, а вони всі сиділи
Й слухали мовчки. Співав про сумне він повернення з Трої
Воїв ахейських, що їм призначила Паллада Афіна.
З верхніх покоїв своїх почула ті співи натхненні
Мудра Ікарія донька, багата умом Пенелопа.
330] Зверху по східцях високих зійшла вона вниз потихеньку,
Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.
До женихів увійшовши із ними, в жінках богосвітла,
Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,
Лиця закрила собі білотканим, ясним покривалом;
335] В неї обабіч стояли обидві служниці дбайливі.
Вмившись сльозами, вона божественному мовить співцеві:
«Фемію, знаєш пісень ти багато, що смертних чарують,
Подвиги ними людей і богів уславляють аеди,
Сядь, заспівай нам одну з них, а гості послухають, мовчки
340] Чаші хиляючи. Тільки свою припини сумовиту
Пісню, вона-бо мені у грудях скорботою любе
Сповнює серце, – горе спіткало мене безутішне.
В вічному смутку спогадую голову я найдорожчу
Мужа, що слава його всю Елладу окрила і Аргос».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Вірному, матінко люба, навіщо борониш співцеві
Тим нас втішати, до чого він прагне в думках? Не співці тут
Винні, а винен тут Зевс, що людям, які задля хліба
Тяжко працюють, те, що захоче, вкладає до серця.
350] Тож не дивуйся, коли він співа про недолю данаїв.
Смертні-бо люди звичайно таку вихваляють найбільше
Пісню, яка слухачів полонить найновішим звучанням.
Май же терпіння у серці й послухать наважся душею:
Справді, не сам Одіссей лише день повороту додому
355] Втратив у Трої, загинуло з ним іще й інших багато.
Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи,
Кросен своїх, веретен, та доглянь, щоб служниці у домі
Всі працювали як слід. А розмови вести – чоловіча
Справа, найбільше ж моя, бо єдиний я в домі господар».
360] Подиву повна, до себе вернулась тоді Пенелопа, -
Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.
В горницю верхню вона із служницями разом ввійшовши,
За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки
Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.
365] Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях, -
Всі-бо жадали вони з Пенелопою ложе ділити.
Отже, почав Телемах тямовитий до них промовляти:
«Гей, женихи матусі моєї, занадто зухвалі!
Пиймо вино й досхочу веселімось, та нащо кричати
370] Голосно так! Чи не краще послухать чудової пісні
Мужа такого, як цей, що з богами рівняється в співах.