b) Гідність та підпорядкування

Тому позбавленість виникає не унаслідок негативного впливу з боку іншого, його агресивності при розподілі матеріальних благ, а як нездатність знайти себе у світі. Саме в цьому є призначення освіти як цілеспрямованого формування особистості, яка уміє правильно ставитися до себе і світу. Успіх і користь – тільки один бік здійснення. Інший, не менш важливий, полягає у гідності, тобто ставленні до себе як до надбання, розгляд себе як вищої цінності. Міра людяності полягає якраз у тому, що людина – цінність сама по собі, в першу чергу, для самої себе [20].

Вирішення питання про її гідність припускає розгляд топології педагогічного дискурсу, який аналізується як сукупність місць у просторі влади [9; 10]. Влада трактується як єдність панування і підпорядкування, тобто, обумовленності рівності та нерівнсті. Наявність нерівності викликана суб’єктивними відмінностями та інституціональним рольовими правилами. Останні припускають домінування учителя, який наділяється правом змушувати до виконання певних дій. Влада дискурсу є сфера стосунків з учителем, який спонукає мислити, тим самим управляє розвитком, має онтологічне значення [14]. Примушення передбачає підкорення, що можна вважати суттю влади.

Форма необхідного насильства обумовлена інтересами вихованця. Владне примушення передбачає добровільне підпорядкорення, що пов’язане з потребою вчитися, набувати знання і навички, досвід, зрозуміти самого себе, знайти своє місце у світі. Воно обумовлене потребою навчитися творити, що неможливо при непокорі.

Підпорядкування обумовлене попитом в засвоєнні навичків творчості як форми застосування самого себе [15]. Вона взагалі стає можливою, якщо є хтось, хто навчає творити; тому, що присутність при утворенні підкорює і зачаровує. Виправдання підпорядкування пов’язане з тим, що воно є підкорення перед досконалістю. Підкірність виникає, коли є співтворчість з тим, хто уміє творити, хто вже знайшов своє місце у світі. Необхідність учителя є саме в тому, що він створює умови для творчості, підштовхує до неї, співпереживає і допомагає. Тому вона можлива за наявності підпорядкування через примус, який у цьому випадку не розглядається як насильство, а навпаки, спонукає бути самостійним. Саме тоді примушення виправдовує себе, оскільки припускає самовдос-коналення.

с) Що таке топологія дискурсу?

У педагогічного дискурсу влада проявляється у двох обумовлених модусах [16]. Перший з них – власне панування, над-стояння, коли учитель повністю домінує і змушує до виконання чого-небудь. Другий – підпорядкування, що припускає покірність, оскільки вона потрібна для навчання. Такою залежністю можна обтяжуватися, якщо є потреба в повноті прояву своєї волі, тобто свавіллі. Саме у такій потребі полягає причина непокори. Це тому, що учень не в змозі самостійно засвоїти різні форми творчості, їх алгоритм, не знає, яким чином вона можлива. Тільки в окремих випадках, коли сформовані творчі навички, відкриваються перспективи можливості створення нового, ці горизонти ведуть за собою, з’являються передумови позбавлення від підпорядкування. Але це вже не свавілля, а підпорядкування творчості як акту. Тоді сфера учительства істотно розширюється, а учителем виявляється не лише той, хто поруч, а той, хто має досконалість, але безпосередньо не є присутнім.

Звернемо увагу, що відмова від підпорядкування виправдовується здібностю до самостійній творчості. Але не в таких ситуаціях, коли той, хто не підкоряється, протестує проти примусу як форми прояву влади, відмовляється вчитися. Він бачить її тільки з боку примушення по відношенню до себе. Це спонукає прояв свавілля, непокору, повстання проти учителя, прагнення нав’язати свою волю, при цьому таку, яка не припускає творчості. Протест викликаний тим, що учень залежить від учителя, вимушений підкорятися йому. Таке положення зачіпає, може принижувати, бути передумовою появи бажання проявити повноту своєї волі. Проте можлива компенсація залежності, яка виявляється у визнанні успіхів [12].