4. ТОПОЛОГІЯ ТА ЕКЗИСТЕНЦІОЛОГІЯ

ПЕДАГОГІЧНОГО ДИСКУРСУ

Педагогічний дискурс досліджується при вирішенні найрізноманіт-ніших проблем. Передусім звернемо увагу на роботи Т. Єжової, яка розглядає його концептуальні характеристики, описує структуру і спе-цифіку за допомогою використання інтеграційно-системного підходу [5]. Дослідувач приходить до висновку, що побудова дискурсу є керованим процесом, за допомогою якого можна сформувати особистісно орієн-товану педагогічну взаємодію. Увагу науковців привертають методи стимулювання виховання особистості. Зокрема, Г. Галінурова і Н. Галя-мова досліджують значення похвали і приходять до висновку, що вона є елементом конгруентної комунікації, яка сприяє її розвитку [4].

А. Габідуліна вивчає соціо– та прагмалінгвістичні харатеристики педагогічного дискурсу, основні напрями їх дослідження у роботах вітчизняних і зарубіжних учених [3]. Вона відмічає, в основному він розглядається як мовна подія, що відбувається на уроці, але не звер-тається увага на комунікацію поза аудиторними заняттями. Варто також звернутися до дослідження Л. Зоткіної, в якому педагогічний дискурс трактується як статусна мовна форма спілкування у комунікативному просторі «учитель-учень» [6]. Крім того, А. Кондрашиної, яка розглядає дискурс в аспекті прояву аксіологічних стереотипів [8]. Також В. Черник, яка виявляє еталонні мовні жанри у педагогічному дискурсі [21]. Ю. Щербініної, яка звертається до проблеми гармонізації педагогічного дискурсу [23].

а) Як учитель веде за собою

При розгляді людиномірності (людяності) слід звернути увагу на те, наскільки дискурс дозволяє створити людськє обличчя, відповідно, наскільки сприяє становленню особистості. У будь-якому випадку це залежить від характера владних стосунків, які у дискурсі набувають кон-кретності та визначеності. Педагогічний дискурс припускає наявність того, хто панує, тобто учителя, який веде за собою, і того, хто підко-ряється, тобто учня, хто йде за ним. Коли говорять «веде за собою», передбачається встановлення владних стосунків у просторі дискурсу, що обумовлює звернення до його топології (від грец. topos – місце і logos – слово, мова, речення, висловлювання) дискурсу [11]. При її розгляді користіше використовувати релятивістську концепцію простору, згідно якій він встановлюється в залежності від утворюючих його предметів. Відповідно, дискурс є сфера стосунків між індивідами як суб’єктами влади [13].

Домінуючим у ньому виступає учитель, оскільки його повноваження визначаються інституціонально. До його обов’язків входить здійснення процесу виховання і освіти. Відповідно, педагогічним дискурсом вважатиметься такий, який припускає формування компетен-тностей, необхідних у соціальній діяльності в майбутньому. Необхідність освіти викликана потребою застосувати себе у світі, увійти до нього підготовленим і здійснити своє призначення у творчості, за М. Бердяєвим [1]. Таке здійснення є присутність, з М. Ґайдеггеру, безпосередня участь, тобто буття у світі через застосування самого себе [19]. Світ у цьому випадку є результат творення із себе, результат реалізації суб’єкта, який бере безпосередню участь у його влаштуванні.

Це тому, що присутність у світі припускає наявність освіченості, яка є приведенням себе до певного стану, визначенням обличчя. Вона прояв-ляється в тому, що зроблено, тобто є продуктом творчості. Тим самим освіта вирішує проблему застосування себе у світі. У цьому аспекті стає актуальною неповторність кожної особистості, відмінності в її призна-ченні. Головна проблема полягає не у наявності винагороди за результати діяльності, а надбання своєї справжнього обличчя, завдяки чому формується здатність творити.