–Я ні на мить не хотів би дати тобі привід для такого незадоволення, про яке ти мені повідомив. Скажи мені, що я маю зробити, щоб виправити те, що ти знайшов гідним осуду в моїй поведінці.

–Хіба ти не хочеш, щоб я любив її так само сильно, як тебе?

–Так, пані, і це правильно, чи не так?

–Так і буде, хоч я й забув, що в неї немає іншої матері, крім мене, і про Соломонові поради, і про довіру, яку він вважає мене гідною, бо вона на це заслуговує і так сильно тебе любить. Лікар запевняє нас, що хвороба Марії – не та, від якої страждала Сара.

–Він так сказав?

–Так, твій батько, заспокоєний з цього приводу, просив мене повідомити тобі.

–То я можу знову бути з нею, як раніше? -запитав я збожеволівши.

–Майже…

–О, вона вибачить мені, ти так не думаєш? Лікар сказав, що немає ніякої небезпеки? -Я додала: "Необхідно, щоб Чарльз знав про це.

Мама дивно подивилася на мене, перш ніж відповісти:

–А чому це треба від нього приховувати? Мій обов'язок – сказати вам, що, на мою думку, ви повинні зробити, оскільки панове з М*** приїжджають завтра, як вони оголосили. Скажи Марії сьогодні після обіду. Але що ти можеш їй сказати, що було б достатньо, щоб виправдати твою відстороненість, не порушуючи наказів батька? І навіть якби ти міг розповісти їй про те, що він від тебе вимагав, ти не зміг би виправдатися, бо є причина того, що ти робив останніми днями, яку з гордості і делікатності ти не повинен відкривати. Ось результат. Я повинен сказати Марії справжню причину твого смутку.

–Але якщо так, якщо я був легковажним у тому, у що вірив, що вона подумає про мене?

Він вважатиме вас менш хворим, ніж вважати себе здатним на мінливість і непослідовність, більш одіозну, ніж будь-що інше.

–До певної міри ти маєш рацію, але прошу тебе, не кажи Марії нічого з того, про що ми щойно говорили. Я припустився помилки, через яку, можливо, страждаю більше, ніж вона, і мушу її виправити; обіцяю тобі, що виправлю її; прошу лише два дні, щоб зробити це як слід.

Ну, – сказав він, підводячись, щоб піти, – ти сьогодні кудись йдеш?

–Так, мем.

–Куди ти йдеш?

Я збираюся завітати до Еміґдіо з вітальним візитом, і це просто необхідно, бо вчора я передав йому повідомлення, що дворецький його батька чекає на мене сьогодні на обід.

–Але ти повернешся раніше.

–О четвертій чи п'ятій годині.

–Приходьте і поїжте тут.

–Ти знову мною задоволений?

Звичайно, ні, – відповів він, усміхаючись. Тоді до вечора: передайте дамам найкращі побажання від мене і дівчат.

Розділ XVIII

Я вже був готовий йти, коли до моєї кімнати зайшла Емма. Вона була здивована, побачивши мене зі смішним обличчям.

Куди ти йдеш така щаслива, – запитав він мене.

–Як би я хотіла нікуди не йти. Побачитися з Еміґдіо, який при кожній зустрічі скаржиться на мою непостійність у кожному тоні.

–Як несправедливо! -вигукнув він зі сміхом. Несправедливо?

–Над чим ти смієшся?

–Бідолаха!

–Ні, ні: ти смієшся над чимось іншим.

У тому-то й річ, – сказав він, взявши гребінець з мого туалетного столика і підійшовши до мене. Дозвольте мені зачесати вас, адже ви знаєте, пане Констант, що одна з сестер вашого друга дуже гарна дівчина. Шкода, – продовжувала вона, розчісуючи волосся своїми витонченими руками, – що майстер Ефраїм останнім часом трохи зблід, бо бугени не уявляють собі чоловічої краси без свіжого рум'янцю на щоках. Але якби сестра Еміґдіо знала про....

–Ти сьогодні дуже балакучий.

–Так? І ти дуже весела. Подивіться в дзеркало і скажіть мені, якщо ви виглядаєте погано.

–Що за візит! -вигукнула я, почувши голос Марії, яка кликала мою сестру.

–Дійсно. Наскільки краще було б прогулятися вершинами Бокерон-де-Амайме і насолоджуватися… чудовим і самотнім краєвидом, або йти горами, як поранена худоба, відганяючи комарів, не зважаючи на те, що травень сповнений неприємних відчуттів… Бідолашна, це неможливо.