У 1990 році відомий американський режисер-експериментатор Девід Лінч, що тяжіє до авторського кіно і в рівній мірі пишається як своїми нагородами, так і своєю «незбагненністю», представив на суд телеглядачів перший сезон серіалу «Твін Пікс» (Twin Peaks). За сюжетом, у такому собі вигаданому містечку в північно-східній частині штату Вашингтон сталося загадкове вбивство школярки Лори Палмер. Розслідує справу агент ФБР Дейл Купер, який раніше вже мав справу з аналогічними злочинами. В ході розслідування з’ясовується, що дівчина вела досить вільний, якщо не сказати розпусний спосіб життя: секс, алкоголь, наркотики тощо. Добропорядні громадяни цього просто не помічали. До того ж саме містечко таїть у собі безліч таємниць і загадок, переважно родинних. Перший сезон фільму, знятого за всіма правилами серіального кіномистецтва і обплетеного любовними й детективними багатокутниками, викликав бурхливе захоплення у домогосподарок і був погано прийнятий палкими шанувальниками Лінча. Його навіть звинуватили в тяжінні до комерційного кінематографу. Але в другому сезоні фільму став зрозумілим істинний задум Лінча та сценариста Майкла Фроста: майстерно використовуючи всі існуючі серіальні штампи і перемішавши детектив із «чорною» комедією, містику – з мелодрамою, а трилер – із сюрреалізмом, творці у фінальній, 30-й серії відверто познущалися з домогосподинь. В результаті – падіння рейтингів фільму, дзвінки і листи протесту на телебачення, цілковитий захват «просунутої» публіки. За Лінчем остаточно закріпився статус культового режисера, а серіал «Твін Пікс» став культурним надбанням епохи, котрий, як схильні думати його фанати, замалим не змінив світ. У Америці навіть виник рух під назвою Цивільна опозиція скасуванню «Твін Пікс», активісти якого домоглися, щоб серіал показали до кінця, адже через протести домогосподарок його хотіли перервати, не завершивши. Показ «Твін Пікс» у нас у 1993 році викликав у співвітчизників аналогічну реакцію (хіба що глядачі не дзвонили з обуренням на російське центральне телебачення і не виникло опозиційного руху, а в Україні україномовна версія взагалі демонструвалася в ефірі «1+1» після 23.00, так би мовити, лише для запеклих фанатів). Ті глядачі (переважно жінки), котрі здебільшого стежили за розвитком стосунків героїв і героїнь, прагнули не звертати уваги на вкраплення містики, а сюрреалістичні події в Червоній кімнаті, а також Білому та Чорному вігвамах списували на пророчі сни персонажів. Зате молодь, котра зрозуміла конспірологію Лінча, створювала фан-клуби «Твін Пікс», збираючи про акторів і режисера відомості в пресі через відсутність у нас у ті часи інтернету. Музичні теми Анджело Бадаламенті також отримали окреме життя, поповнивши класику психоделічної музики. Можна без перебільшення сказати, що сьогоднішні фанати серіалу «House M. D.» – це прихильники «Твін Пікс», що подорослішали на п’ятнадцять років.

Містична Червона кімната із серіалу «Твін Пікс».

У 1960-х роках серіал «Сімейка Адамсів» (The Addams Family) був своєрідною хуліганською версією «родинного» різновиду популярних ситуаційних комедій – ситкомів (sitcom). Чорнобіла історія про сімейку виродків з потойбічного світу, знехтувана порядними глядачами, перекочувала в нішу субкультури і благополучно пішла в забуття до початку 1990-х років, коли виникла необхідність реанімувати страшну сімейку. Один по одному виходили повнометражні фільми, а скоро з’явився і серіал «Нова сімейка Адамсів», що став, по суті, ремейком класичних епізодів і проіснував два сезони. Серед наших співвітчизників прихильників цього специфічного нішевого продукту мало. Їх слід шукати серед представників нової для нас субкультури – готів. Готична субкультура, що зародилася на хвилі пост-панку, різношерста й неоднорідна. Зовнішність членів сімейки Адамсів нагадує «прикид» готів, а «чорні» похмурі жарти героїв зрозумілі винятково представникам цієї субкультури. Проте обидві версії «Сімейки Адамсів» зняті за всіма правилами та законами серіального мистецтва.