Визначена з певною похибкою цільова аудиторія «House M. D.» – це жителі крупних міст, чий вік – від 18 до 55 років, але вік найвдячнішого глядача цього серіалу – 30—45 років. Мешканці маленьких міст, а особливо традиційно консервативні сільські телеглядачі історію про Грегорі Хауса не сприймають. Виходить, серіал від серіалу все ж таки різниться, і якісний серіальний продукт буває різним. Прихильники «Рабині Ізаури» сьогодні дивляться «Дві долі» або «Кармеліту». Фанати «Сімнадцяти миттєвостей весни» дивитимуться «Апостола» і «Диверсанта». Шанувальники «ЗнаТоКів», обираючи між «Законом і порядком» та «Ментами», нададуть перевагу останньому. Є також глядачі, готові сперечатися про те, що ближче для нас і вище за якістю: «Клан Сопрано» чи «Бригада». І жодна з цих глядацьких груп не готова сприйняти адекватно «House M. D.».

Так само прихильники американських бойовиків і кримінальних драм чомусь на дух не переносять стрічок на кшталт «Відчайдушний» (Desperado) Роберта Родригеса чи «Скажені пси» (Reservoir Dogs) Квентіна Тарантіно, котрі з’явилися на початку 1990-х років і начебто створені за звичними схемами попсових бандитських кримінальних історій. Цінителі типових страшилок-горорів знаходили щось незвичне для себе у фільмі «Від заходу до світання» того ж таки Родригеса, цілком обґрунтовано вважаючи, що з них знущаються. Хоча вампіри в цій історії були анітрохи не гірші, ніж їхні побратими-упирі в будь-якій іншій «страшилці» категорії «Б». А гангстерська «стрілялка» Яна Куунена «Доберман» (Dobermann) фанатами аналогічних фільмів взагалі не сприймалася.

Проте такі фільми невипадково з’явилися саме на початку 1990-х років – епохи, яка ознаменувалася вторгненням постмодерну в усі види мистецтва. Можна багато говорити про цей модний напрям і сперечатися про те, що саме можна зарахувати до постмодернізму, а що до нього зараховувати не слід. Ясно одне: серед іншого, постмодернізм передбачає дозоване змішування чужої творчості з власною. Він дозволяє використовувати кліше, котрі обіграні десятки, якщо не сотні разів, і за належної обробки надавати їм нового вигляду й такого звучання, яке претендує на оригінальність.

Якщо до незмінних складових постмодерністського твору додати використання традицій школи «чорного гумору» і практику доведення деяких типових ситуацій до абсурду, то стане зрозумілим, чому серіал «Доктор Хаус», нехай і дещо умовно, можна визначити як постмодерністський твір. А точніше – продукт, творцям якого вдалося домогтися поєднання в рівних пропорціях і тонкого балансування традицій масової і постмодерністської культур. Саме завдяки другій складовій «House M. D.» набув в Україні культового статусу. «Хауса» дивляться не тільки менеджери середньої ланки, а й «просунута» молодь, вихована на артхаусі та сучасному мистецтві. Інших передумов стати таким у цього серіалу на наших теренах, як ми вже з’ясували, просто не було.

Багатосерійний телевізійний художній фільм дуже рідко набуває культового статусу і стає скільки-небудь значимим культурним явищем. Не кожен серіал, що має глядацький успіх, є чимось більшим, ніж просто якісний продукт масової культури. Прикладів тому безліч. Погодьтеся, навряд чи можна назвати культурними подіями американські серіали «Санта-Барбара» і «Даллас», російський багатосерійний фільм «Моя прекрасна няня» або український серіал «Роксолана». Проте в історії телевізійних серіалів є прецеденти, коли деякі з них ставали культовими або ж мали для цього всі передумови.