Після всіх гірких поневірянь полону Богдан опинився в Константинополі, де, за свідченням турецького літописця Наїма Челебі, перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту. Потім Богдан, згадуючи роки неволі, скаржитиметься, що він «терпів два роки суворого ув’язнення». Але навіть у таких умовах молодий сотник дарма часу не гаяв, за роки неволі добре опанував турецьку мову, що потім йому вельми знадобиться, як стане гетьманом та залучатиме на свій бік турків. Ймовірно, що турки поводилися з ним доволі стерпно, бо Хмельницький добре за той час вивчив спосіб життя турків, стан їхнього війська і навіть завів деякі знайомства серед наближених до султана. Зокрема, заприятелював із Бектеш-агою, майбутнім радником султана. Усе це він потім використовуватиме у своїх переговорах з османським двором.

Як він вирвався з полону, існує кілька версій. За однією з них, його викупила мати, за іншими – запоріжці буцімто обміняли сотника на турецьких бранців – «із вдячністю згадуючи його батька».

Повернувшись додому, в Суботів, Богдан зайнявся господарством – батька вже не було і всі турботи лягли на його плечі. А поки там що, його овдовіла матінка вийшла заміж за дрібного білоруського шляхтича Пьотркувського повіту Василя Ставецького і виїхала з Суботова.

Богдан залишився самотнім. Але й – повноправним власником хутора. (По якімсь часі мати у своєму другому заміжжі народила сина Григорія, який з невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких.)

Сяк-так упорядкувавши життя в Суботові, Богдан поновився на військовій службі як реєстровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, Богдан користувався успіхом і швидко почав просуватися по службі. Вже знову ставши сотником, вирішив, що час йому, врешті-решт, обзаводитися власною сім’єю, допоки одинокому козакувати. Та й вік уже підпирав – 30 років виповнилося. До жінок він узагалі ніколи не був байдужим, а от супутницю життя довго не міг собі вибрати.

«Якщо чоловік до тридцяти не жениться, то після тридцяти його й чорти не женять», – каже народна мудрість.

І Богдан, вирішивши обзавестися парою, недовго й шукав підхожу наречену.

Дівчина була в розкішній вишиванці, з разком коштовного червоного намиста на грудях, що його вона раз по раз торкалася пальчиками, поправляла та явно ним пишалася. Це помітив Богдан, посміхнувся у вуса і раптом (узагалі він полюбляв співати) затягнув:

А вона раптом на одному подихові:

– Такому козакові, як ти, Богданку, я ладна все життя тютюн купувати! Ще й люльку твою тютюном набивати.

І все було в ту мить і вирішено.

І все склалося добре – на довге і щасливе подружнє життя. У 1623 р. пан сотник Богдан Хмельницький посватався (козаки Чигиринської сотні навіть із мушкетів палили, як він сватався) до сестри свого друга Ганни Сомко, яка так необачно (чи й щасливо) похвасталася перед братовим другом своїм червоним намистом.

Дружиною Ганна виявилася надійною та вірною, чоловіка свого, Богдана – їй, вважала, Богом даного, – кохала щиро, тож молодята зажили спокійно і в добрих статках.

І що б, здавалося, такого – тютюн. Трав’яниста рослина родини пасльонових, у листі якої міститься нікотин. А можна тютюном назвати висушене та подрібнене листя і стебла цієї рослини, що їх використовують для куріння, нюхання, жування – гм-гм… (Мій дід Макар – земля йому пухом! – скільки його малим пам’ятаю, вирощував тютюн, висушував листя й стебла, подрібнював і потім курив його, та так, що, скільки його пам’ятаю, стільки й стирчала в його роті товстелезна ядуча цигаряка, а ми, малі, боялися з-за того «паравоза», що димів під носом, і підходити до нього.)