Перші промені ласкавого зранку сонця прорвалися крізь листя старої чинари навпроти вікна. Відшукавши прогалину в нещільно запнутій шторі, вони проникли в кімнату – й розітнули сутінок золотаворожевими клинками небесних воїнівармигерів із почту Вічного Мандрівця.

Якби істота, що лежала на величезному квадратному ліжкупуфі під шовковим балдахіном, була упирем чи, приміром, ігісомсисунцем – вона б зо страху кинулася геть із кімнати, поспішила би забитися під ліжко, або, спізнившись, розпачливо завила б і обернулася на попіл, зійшовши смердючим димом.

Однак зазначене створіння аж ніяк не було нічною нежиттю.

Сонячного світла воно не боялося.

Хлопець заворушився в постелі, зіщулився, протираючи заспані очі. Безбоязно, а радше із задоволенням, підставив обличчя під тепле пещення світила, потягнувся, хруснувши суглобами, – й скорчив болісну гримасу. Вчорашні порізи давалися взнаки. Те, що рана безпечна, аж ніяк не означає, що вона не болітиме при необережному рухові.

Немов зачувши пробудження хворого, до кімнати зайшов хабіб альБасані. При світлі дня він виявився ще зовсім не старою людиною. Сивина в цапиній борідці лікаря здавалося штучною. З її допомогою хабіб явно намагався додати собі поважності.

– Як спалося? Рани не турбували?

Рідною Джеймсовою мовою лікар володів бездоганно, майже без характерного баданденського акценту. Мабуть, навчався в Реттії.

– Дякую вам, шановний. Я спав чудово.

– От і прекрасно! А все ж дозвольте вас оглянути.

Хлопець жартівливо розвів руками, підкоряючись лікареві.

І ще раз поморщився.

Хабіб картинно ляснув пальцями. У дверях з’явився його помічник – хлопчисько, схожий на шпака, обтяженого почуттям важливості власної місії. У руках шпак тримав широченну тацю, на якій парувала срібна чаша з гарячою водою. Навколо чаші двома стосами лежали чисті бинти й рушники, громадилися флакони з мазями, зловісно поблискував метал хірургічних інструментів.

– Розпочнемо?

Джеймсові закралася підозра про найгірше.

Варто було вижити на вулиці Малих Карбувальників, щоб тебе з якнайкращих поривань залікували до смерті…

На щастя, ланцети й обценьки не знадобилися. Хіба що вузький шпатель для цілющої мазі. Лікар оглянув рани, – вони вже почали гоїтися, задоволено покивав, бурмочучи собі під ніс якусь абракадабру, і ретельно видалив стару мазь. Потім він покрив Джеймсові порізи шаром свіжої – гострий запах зела заглушив аромат квітів, що долітав крізь відчинене вікно.

Наклавши нові пов’язки, альБасані дозволив пацієнтові одягтися.

– На постільному режимі я не наполягаю, – поважно сповістив він.

І раптом став дуже схожий на хлопчиськапомічника.

З апетитом наминаючи поданий шпаком сніданок: гарячі коржі, козячий сир із кіндзою і чудова кава, у якій плавав збитий жовток, – Джеймс був би цілком задоволений життям, якби не дві обставини. Першою та головною з них безумовно був рябий нахабазадерій, який уник, – точніше, ганебно втік! – від справедливої відплати. Другим же було очікування рахунку, який виставить турботливий хабіб за свої дорогоцінні послуги.

Ще й сніданок додасть, можна не сумніватися. Причому за цінами найдорожчої в Бадандені ресторації. Не сказати, щоби хлопцеві було сутужно з грошима, а все ж…

– До вас гість.

Хабіб значливо здійняв палець до стелі й додав:

– Офіційний гість.

– Запрошуйте, – кивнув Джеймс, допиваючи каву.

«Офіційний гість» мав вигляд, на Джеймсову думку, аж ніяк не офіційний. Так одягаються чепуруни: малиновий халат із золотими драконами, синій черес із китицями, темноліловий тюрбан, шовкові шаровари того ж кольору та франтувата, гаптована бісером узуванка з довгими загнутими носками. При чересі – кривий шамшер у піхвах, інкрустованих яшмою. На голові – чалма з ометом, що падає на ліве плече.