Коли дві церкви переконані, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інше співтовариство помиляється, то мови про церкви-сестри бути більше не може. Тоді це – дві християнські конфесії, кожна з яких переконана, що її власні члени належать Христу, тоді як віруючі іншого співтовариства, навпаки, є «заблуканими вівцями» (східні і західні церкви упродовж століть були одна стосовно одної «церквами-сестрами», хоча і в неповноті спілкування, і лише в XVIII столітті перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Ів Конгар, видатний французький історик і богослов, писав, що вже в IV столітті відносини латинян і греків характеризуються «станом, що зовсім не відповідає уявленню про нормальне спілкування, яке порушується тільки через окремі конфлікти». Так, за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) до VII Вселенського собору (787) між греками і латинянами було п’ять схизм загальною тривалістю 203 роки. Протягом майже половини багатовікового періоду, за який було скликано сім спільних Вселенських соборів, греки і латиняни не спілкувалися між собою.

Перший випадок використання державної сили проти єретиків відбувся на І Вселенському соборі в Нікеї (нині турецьке місто Ізнік) у 325 році. Тоді були заслані у вигнання олександрійський пресвітер Арій і його однодумці, які не визнавали цілковитої божественної природи Христа. Невідомо, чи заступилися за них учасники собору з партії, що перемогла, але один з них, Афанасій Великий (295–373), уже будучи архієпископом Олександрійської церкви і перебуваючи в немилості з боку аріан, що тоді мали підтримку держави, через кілька років марно протестував проти проведення церковного собору, на якому головує світський чиновник і на дверях чатують солдати.

Але було пізно: джина випустили з пляшки. Розкол терзав Церкву ще піввіку, і втручання світської влади його тільки посилювало.

Афанасій Великий, єпископ Олександрійський

Не забарилися і перші страти єретиків. Прісцилліана, єпископа Авільського, звинуватили в єресі іспанські єпископи на підставах дуже хистких і засудили на двох соборах, що були скликані в Сарагосі – 380 року й у Бордо – 384 року. Тоді Прісцилліан звернувся до імператора, але той його не виправдав. У 385 році його разом з чотирма учнями стратили. Після цього святі єпископи Амбросій Медіоланський (Міланський) і Мартін Турський припинили спілкування з єпископами, що виступили за страту. Хоч більшість у Церкві мовчала, використання державних сил, проте, з часом увійшло в практику.

Схизмою називають стан, коли певні помісні церкви втрачають єдність між собою. Якщо ж вони, перебуваючи у стані схизми, продовжують визнавати одна одну Церквою Христовою, тоді вони є церквами-сестрами в неповноті спілкування.

Розкол – не акт, не поодинока разова подія, а тривалий процес відчуження церков. Тому вважати якусь певну дату, у тому числі і 1054 рік, датою розколу було б невірно.

Прикладом глибокого єднання християн Сходу і Заходу може бути історія відносин двох святих VII століття, наречених Церквою сповідниками: Папи Римського Мартіна і грецького духовного письменника і філософа ченця Максима. Їх пов’язували особиста дружба і служіння (Максим був богословським радником, секретарем Мартіна), а також страждання у зв’язку з гоніннями за віру. Вони протистояли так званій монофелітській єресі, що применшувала людськість Боголюдини Христа, через яку виник розкол між Римською Церквою, яка відкидала цю ідею, і Грецькою, яка її підтримувала. В умовах союзу Церкви і держави в ході догматичних суперечок гнаною була та сторона, проти якої виступав імператор, незалежно від того, на чиєму боці була істина. Тому в 653 році Папа Мартін за непокору імператору Константу II був заарештований, його катували і заслали в Херсонес (сучасний Севастополь), де, замучений, він помер через два роки. У655 році заарештували Максима. На допиті його обвинувачували в тому, що він любить латинян і не любить греків. Заслали Максима у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії. У 662 році йМаксиму, і Мартіну оголосили анафему, а потім Максимові, щоб він не писав і не навчав, відрізали праву руку і язика і заслали вдруге, вже на Кавказ, де він одразу й помер. Було йому 82 роки. Тільки 680 року, на VI Вселенському соборі, православне вчення перемогло, а сповідники віри були прославлені.