Тим часом на мітинг дивляться й батьки з дитячого майданчика через дорогу, і випадкові перехожі, які не визначилися.

– Ти за кого будеш? – питає один молодий перехожий іншого.

Той непристойним жестом показує, що йому байдуже, й товариш лізе до нього обійматися на знак солідарності.

Артем Чапай, Insider

22 травня 2014

– Поїзд через Сватове не йде, – одного за одним ошелешує пасажирів провідниця вагону.

– А чого?

– Ви шо, з Луни свалилися? Там война!

– Я ж позавчора їхав! – обурюється літній чоловік.

– Так то було позавчора!

Того дня стріляли в Рубіжному й Лисичанську, й поїзд № 126 Київ – Луганськ перенаправили через Лозову. Тим, хто не дістанеться своїх зупинок, провідниця від імені «Укрзалізниці» пропонує «робіть, шо хочете», й усі вирішують зійти в Харкові.

– Харашо хоть так ходимо, – бурчить провідниця. – А то ж ми можемо забастовать. Чого ми должни под пулями їздити?

57-річна тьотя Люба їде у Троїцький район. Повинна була, як і я, зійти у Сватовому. До нас приєднується студент Ярослав. Ми вирішуємо ночувати на вокзалі в Харкові разом.

– Самій дуже страшно. Щас таке врем’я!

У мене стискається серце. Пізніше виявляється, що вона боїться злодіїв. Тьотя Люба – сварлива, кремезна, коротко стрижена сива селянка – розповідає, як по селу їздить армія, а все село ходить годувати «голих-босих-голодних дітей».

– Через «них» танки в селі, а тепер через «них» і доїхать до села не можеш. От собачі душі! – тьотя Люба не уточнює, кого «них», це стане зрозуміло лише потім. – Паддддлюки. І це ще не все!

– Що ще? – знову завмираю.

– Дві неділі нема дощу!

– Сватове тепер стало великий город, – іронізувала тьотя Люба.

Містечко нині – адміністративний центр області: сюди переїхала в. о. губернатора, сюди перевели й ГУ МВС у Луганській області, попередньо кинувши дезу про переведення у Старобільск.

Ми з тьотьою Любою та студентом Ярославом уже налаштувалися ночувати на харківському вокзалі, але дивом опівночі знаходимо попутку.

– Говори по-русски, чтобы не привлекать лишнего внимания, – радить мені водій і одразу переходить назад на український суржик.

Я розпитую, чому в них не закріпився сепаратизм, але не чую патріотичних заяв:

– У нас кажному «сєпаратісту» треба чотири корови подоїти, – каже тьотя Люба.

– До нас пока доїдеш, колеса поодвалюються. Даже у танка, – сміється Ярослав.

Дорогою до Сватового, що зайняла півночі, ми минули три блокпости української армії й МВС, ледь не переїхали трьох лисиць, і у нас ледь не «поодвалювались» колеса. Тьотя Люба і Ярослав поїхали далі на Троїцьке: казали, там дорога ще гірша. Чекаю світанку на сватовському вокзалі з трьома п’яничками.

Щоб краще розуміти: у Сватовому немає жодного будинку, вищого за три поверхи. А, ні. Є чотириповерхова райдержадміністрація. У місті домінують велосипеди та скутери, які тут продають у кредит. Найпоширеніший тип машини – «Жигуль», за кермом якого сидить дядько з козацькими вусами (як потім виявляється, багато з них – мисливці, учасники місцевої самооборони).

І от ідеш ти о 7-й ранку центром чистенького Сватового, розчулюєшся – й усвідомлюєш, що з-за кіоску «Мобільний зв’язок» знизу на тебе спрямоване дуло кулемета.

Кулеметник відводить дуло й погляд, дає пройти. Він не один. По площі перед Будинком культури – їх кілька десятків. От як собі уявляєш фразу «озброєні до зубів», так і є: підствольні гранатомети, кілька РПГ, у кожного по десятку ріжків до АК. Як потім виявиться, солдати охороняють завезення бюлетенів в окружвиборчком напередодні виборів.