– Звідки в тебе цей світлостріл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розібрав старий пістолет, додав до нього спеціальний випромінювач світла, який здатен видати величезний промінь та знищити тінь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачає його тільки на сім пострілів. Потім його треба знову зарядити. Обійму з наявною в мене кількістю грошей, як ти розумієш, виготовити не так і легко.

– А що зараз з цим Біллі Діклзом? -я.

– Його давно поховали на місцевому цвинтарі. Ту могилу вже опоганили тисячу разів, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.

– Чому ніхто не намагався якось подолати ці чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, які приїжджали, читали свої закляття, але все марно. Один з таких вже навіть помер у цьому місті, без кінця читав нові й нові заклинання, щоб визволити нас. Так і вмер, не розуміючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дійсно не зможемо поїхати звідси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з її очей покотилися по збіднілих щоках. – Але ж я… Хотіла поїхали у навколосвітню подорож. Я ж… Відкладала гроші, склала всі іспити, поїхала від батьків, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному місці…

– Крихітка, ти вже в персональному пеклі кожного клаустрофоба. Це маленьке містечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околиці міста. Навіщо ти взагалі сюди приїхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона від Борнвудса – Ангела.

– Нашого міста навіть на мапах немає, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручніше їхати через Західну Вірджинію? – Джо.

– Як це немає? Ось, погляньте самі. – Ангела.

Вона дістала стару мапу зі своєї сумки. Таку ж, за допомогою якої я дістався цього містечка, дивно, чому вона пішла разом із нею на побачення.

– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дівчини. Його очі забігали у пошуках потрібної місцевості. В якусь мить йому стає зрозуміло, що мапа настільки стара, що на ній і досі позначено міста, яких вже давно не існує, в тому числі й Дробайл. – Ви що, зовсім дурні? Вас не вчили оновлювати речі? Мені один юнак, водій однієї з проїжджаючих повз наше місто вантажівок, віддав свою мапу. Він був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але міста відмічено не було. Так я й дізнався, що про нас всі забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нічого, навіть у телефонних довідниках нас неможливо знайти, окрім тих, які збереглися в фірмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керівник поліції нашого міста об'єднався з місцевими і у нас з'явилася велика ферма, де вирощують більшість овочів та фруктів. На випадок, якщо про нас і зовсім забудуть, ми не залишимося без їжі. Також вирили величезний колодязь, навіть під'єднали власну електростанцію, якщо вже нас і без цього лишать. Я спілкувався з багатьма мешканцями нашого міста і всі сподіваються, що влада нарешті почне вирішувати питання, але, здається, його відклали у далеку шухлядку. Навіть якщо за 50 років це питання таки піднімуть, і це вже буде диво. – Джо.

Він демонструє нам мапи нового зразку і там дійсно немає жодної згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозуміли, що якщо не сама доля нас відправила сюди, то тоді що? Ми відкинулися на спинки стільців, видихнули від втоми та зрозуміли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тікати звідси. Так ми й просиділи до глибокої ночі доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогодні я точно не зможу заснути і, здається, мені доведеться попросити старого про вихідний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимістичний настрій Джо, який супроводжував нас увесь вечір, тільки й робив, що запевнював нас увесь вечір – звідси не вибратися. Та усвідомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у голові історію, яку розповів нам Джо, мені було цікаво поспілкуватися з однією людиною, а саме з онуком тієї старенької. Він точно має щось знати. Це єдина деталь, за яку мій, вже сонний мозок, міг зачепитися. Так, помітивши за вікном перші сонячні промені, я заплющив очі та поринув у сон. Мої м'язи повністю ослабли, я опустився ще нижче на стілець, глибоко зітхнув та остаточно заснув.