– У нас занадто мало часу, хтось знає код? – питаю я.

– Ні, я думав, що тут звичайний вихід, хто вигадав цю систему з кодом на дверях? – відповідає Роджер.

У цей час Мей та старенька прикривали наші спини від можливої небезпеки. Ангела задумливо ходила зі сторони в сторону, намагаючись знайти вирішення. Я дістав зі свого рюкзака все, що там було: записи зі щоденника, мапи, ще одну шовкову футболку, кілька олівців та сірники.

– Ангела, стій! Візьми мапу свого діда та подивись уважно на цифри. – сказав я.

Ми розгортаємо мапу та порівнюємо координати, згадуючи, що це координати Дробайла.

– І що в цьому такого? – питає Ангела.

– Ти не помічаєш? Цифри не могли записати з першого разу, наче щось заважало їм. – позначаю я.

Ангела взяла сірники та підсвітила місце під своєю мапою. Там, де вказані координати, з'явилися дві цифри: 9 та 3. Я повторив ці дії зі своєю мапою, в мене з'явилися дві одиниці.

– Ти геній! – захоплено вигукнула Ангела.

– Роджер, 9, 3, 1, 1. – сказав я.

Він ввів їх знайдений код, але марно.

– Спробуй 1, 1, 9, 3. – Ангела.

– Знову не те. – Роджер.

– Ми не знаємо комбінацію… – констатує Ангела.

– Твій дідусь згадував хоча б про якусь точну дату у його житті? Значущу дату. – Роджер.

– Ні… Не знаю, я зараз не згадаю. Та і яке взагалі це може мати значення? – Ангела.

– Почекайте, мені здається, я знаю! Роджер, 1, 9, 3, 1. – я.

– Так, підходить! – Захопливо відповідає Роджер.

Код спрацював і нас зустріла ще одна кімната. Ми швидко закрили за собою двері.

– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.

– Я згадав, що дідусь колись розповідав мені про його знайомство з товаришем у 1931 році, і що він став для нього єдиним справжнім другом на все життя. Цю дату я й зіставив з цифрами на мапах. – я.

– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповідають дійсно важливі та потрібні речі,– відповіла Мей.

– Гей, погляньте що тут є. Це не тільки другий вихід з будівлі, це ще й якась кімната з останніми розробками організації. – Роджер.

Ми огледілися. На стінах висіли автомати, яких не було навіть у охоронців. Якась невідома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумілі записи. Я взяв один з папірців та дмухнув на нього, тепер слова стали чіткішими, більше того, я впізнав почерк мого дідуся: "День 232. Ми разом з Ферді розробляємо універсальний автомат. В основі – схема наших інженерів, які у роки війни створили для нашої армії кращий у світі автомат Томпсона. Головні деталі ми замінили на розсіювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвід показав, що при великій кількості тіней, розсіювач допомагає швидше знищити їх, але швидко витрачає енергію. Також ми зробили спеціальний приціл, який підсвічує тінь, і тепер, якщо вночі ми втратили ліхтарик, завдяки цій розробці ми все одно зможемо зоріентуватися та вистежити тінь.

– Це не просто автомати. Це розробки, які велися у закритому місці, подалі від чужих очей, – сказав Роджер.

– Так, ми вже впевнилися в цьому, геній, – прокоментувала Мей.

– Чого ти постійно намагаєшся мене принизити перед усіма? – з легкою образою питає Роджер.

– В жодному разі, наш маленький геній. – з іронією відповідає Мей.

Вони розійшлися у різні сторони кімнати. Ангела підійшла до мене та сказала:

– Вони в стосунках? – Ангела.

– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.

– Так, вона в нього також. От дивні… Наче дорослі, а ведуть себе, як діти. – Ангела.

– На то вони й дорослі, щоб інколи бути дурними. – я.

До нас підійшла старенька та сказала:

– Можливо, ця річ також допоможе вам.

Вона вклала мені в долоню ключ та вказала на зачинені двері. Я підійшов до них та просунув її подарунок у замкову щілину. Коли я повернув ключ, стіни біля дверей зробили оберт на 180 градусів. Всередині висіла зброя, броня, фотографії та якісь списки. Я увійшов у таємну кімнату та побачив кабінет з двома столами.