– І ось тут з'являюся я, – нарешті перейшов до своєї частини історії Чу-Чухін. – Як ви пам'ятаєте, я тоді їхав навантажений, віз метал на МЕТАЛОБАЗУ і насолоджувався погодою, природою та можливістю подорожувати. Ось тут я і помітив Колобчука. Той що сил намагався відірватися від переслідувачів, але ті, підіймаючи клуби пилу, мчали за ним. Колобчук порівнявся зі мною, і я швидко запитав:

– Що трапилося?

– З'їсти хотіли … – важко дихаючи пояснив він.

– Застрибуй! – скомандував я, пригальмувавши біля нього.

Колобчук застрибнув і тут же сховався у мене в кабіні, а я як міг почав прискорюватися. Переслідувачі не відразу зрозуміли що сталося і навіть пробігли повз мене, все так же підіймаючи клуби пилу. А коли розібралися що до чого, то ми з Колобчуком вже котили у всю міць і Колобчук їм співав свою пісеньку, як він бабусі пішов і від дідуся пішов…

– А потім ти його привіз сюди і він став тут діловодом і бухгалтером. – подумавши, що розповідь закінчено, сказав новенький паровозик Новачок.

– А потім я привіз його сюди і він став тут діловодом і бухгалтером, – погодився Чу-Чухін. – Але це потім. Поки ж це не вся історія, і я б сказав, що вона тільки починається.

– Так? – здивувався паровозик. – Тоді я не перебиваю.

– Ми з Колобчуком зраділи, що так легко відірвалися від переслідувачів. Він представився, я теж сказав, що мене Чу-Чухіним звуть. Він повідав мені свою історію, я розповів, що живу в одному цікавому місці – у занедбаному депо, а зараз виконую замовлення, везу вантаж на МЕТАЛОБАЗУ. Після цього можу його до нас підкинути. Він зрадів, подякував. І за цією розмовою ми доїхали до самої МЕТАЛОБАЗИ.

На базі ми пробули години три, не менше. Поки документи все оформили, потім кран був зайнятий, потім розвантажували, все зважували, записували і тільки після цього укладали в спеціальні штабелери – там зберігають металопрокат.

Я нервував – страшенно не люблю всю цю тяганину, але без неї, мабуть, ні як. Як на мене – вже краще попутного вітерця і рейок, що тікають в далечинь, нічого і немає, а ось Колобчуку все це дуже навіть сподобалося. Він уважно стежив за всім, що відбувається, час від часу навіть вступав у суперечку з приймальником, а одного разу так взагалі зіскочив на землю і вже там щось доводив і показував.

Минуло три години, а може навіть і чотири, нас нарешті розвантажили, закрили наряд на перевезення вантажів, і ми були вільні їхати по своїх справах. Колобчук взяв якісь документи, сказав, що це важливо, і ми поїхали.

Як я вже говорив, ми відхилилися від маршруту і тепер на нього поверталися. Проїхали з півкілометра і виїхали до шляху, що веде через західний міст до нас у депо. Ми ні куди не поспішали, я хотів було навіть прокотитися, але Колобчук запротестував, сказавши, що потрібно приїхати в депо і відзвітувати. Правда звітувати було нікому – ми жили самі по собі, але Колобчук наполягав, і я піддався його умовлянням.

Міст, як ви знаєте, той давно покинутий, фарба з ферм-огорож давно облупилася, і він являє собою видовище старого іржавого гіганта, ще повного сил, але давно вже втратив свою молоду завзятість. Ми під'їхали до цього мосту, і тут нас чекав неприємний сюрприз. Ми зупинились…

У протилежному кінці мосту, прямо на шляхах, лежав величезний валун. Настільки величезний, що спробуй я з ходу з ним щось зробити, обов'язково злетів би з рейок і покотився б у річку. Огородження моста не давали можливості обійти цей валун з боку. Я сторопів. І в першу чергу тому, що біля валуна стояли Лисиця, Вовк, Заєць, а ззаду, за нашими з Колобчуком спинами, Ведмідь і внучка Альонка, які переводили стрілки. Так що, здумай я здати назад, пішов би в тупик, і вже звідти точно ні як не вибрався б.