– Братику, силу ти маєш велику, навчи мене, як звести з цієї землі тих односельців, що батьківське життя згубили.

– Яринко, рідна, вивільни душу від помсти, то гріх великий! – заблагав Гриць.

– Не зможу я дивитися, як вони життю радіють, а тато в могилі лежить! Або ти мені допоможеш, або не брат більше!

– Яринко, Богові судити людей за їх діяння, а не нам з тобою. Душу свою пожалій!

– Чужинців хай Бог судить, а односельців, які через заздрість свою життя батькове зруйнували, душу з нього вийняли, не пробачу ніколи й не заспокоюсь, доки смерть їх не побачу! – промовила Ярина, обпекла болюче поглядом брата і пішла геть.

Прийшла до матусі, сіла поряд, голову їй на коліна поклала та й каже:

– Ненько, відпусти мене до Відлюдної, я в неї поживу, бо немає сили серед цих нелюдів жити.

Відлюдною в селі називали бабцю, яка жила в лісі. Кажуть, хатинку там мала та до людей не виходила. Буває, перестріне її хтось у хащах, коли ягоди чи гриби збирає, не встигне головою повести, як тієї й слід зник, начебто й не було нікого. Про неї різні побрехеньки ходили – хтось казав, що вона відьма й на мітлі літає ночами, чужих корів доїть, навіть деякі божилися, що на власні очі бачили її біля свого хліву. Хтось розповідав, що вона з чоловіком від пана в лісі ховалась через те, що той хотів нею побавитись. Ось вони й втекли, а коли чоловік помер, то вона так горювала, що до людей вже й не захотіла повертатися. Але, звісно, правди ніхто не знав, так само як і те, де її хата стоїть.