Досвідчений писар деколи фактично керував селом. Об’єм писарських обов’язків був дуже великий. Йому потрібно було готувати відомості про перспективи на врожай, про кількість земель у власників, наявність зернозбиральної техніки, млинів, рогатої худоби й коней. Складати різноманітні звіти про рух народонаселення, про сплату податей, платежів і внесків селянами. Підготовка справ для слухання в судах теж покладалася на писарів. А отже нерідко від кваліфікації писаря залежала доля людей, що, певна річ, совісну людину обтяжувало додатковою відповідальністю. Багато хто прагнув задобрити писаря різними баришами. Жадібні й нечисті на руку люди використовували цю посаду як джерело досить швидкого збагачення. Але то не про Миколу – він був взірцем порядного, непідкупного чоловіка, в Бога вірив та по Божому закону жив. Розумів потреби людей і завжди заступався за скривджених багатіями незаможних селян. Не лише через обов’язки, а й за велінням серця допомагав односельцям у вирішенні їх життєво важливих справ, щиро й шанобливо ставився до них, чим заслужив повагу та добру славу. До того, як Микола посів цю посаду, в селі школи не було. Найближча знаходилася за десять кілометрів, здебільшого, батьки дітей туди не пускали. Він доклав чимало зусиль, щоб відкрити в своєму селі однокласну школу з трирічним строком навчання та особисто в ній викладав.

Мав Микола дружину Палажку та двох дітей: сина Гриця та доньку Ярину. Жили вони в злагоді та любові.

Гриць із пуп'янка обдарований Богом був. Знав наперед усе, що станеться та так детально, що деколи лякав батьків цим. Бувало, біжить до матері й каже:

– Мамо, мамо! На стіл накривайте, тато з поважними дядьками до нас їде.

– Звідки ти взяв?! – дивувалась Палажка вигадкам дитячим.

– Знаю і все! – сердився малий, а розтлумачити, звідки знає, не міг.

Не минало й десяти хвилин, а батько й справді в дім гостей вів.

Стали з часом прислухатися до слів малого і, треба сказати, не раз він біду від сім’ї відводив.

Тільки писати навчився, попросив у батька зошит купити. Записував у нього молитви різні. Бувало, захворіє якась худоба, він зошит візьме, молитву вибере, руками водить, молитву шепоче – тварина засинає, а на ранок як і не хворіла. Прознали люди в селі про це Грицеве обдарування, почали до нього худобу хвору водити та дітей малих із всілякими негараздами.

Дорослих батько Грицю не дозволяв лікувати, говорив:

– Синку, малий ти ще, сили тієї не маєш, щоб зло людське від добра відрізнити. Зміцнієш духом, не відпустить тебе жага людям допомагати – значить, так тому й бути.

Гриць журився, але старшим за себе корився і батька ослухатись не смів.

Микола пишався дуже сином, бо той горілкою не впивався, з ледачими не водився – працьовитий був. А як неділя, то до церкви біжить, Богу вклонитись та свічку запалити.

Молодшенька донька, Яринка, ох і гарна була: висока, тендітна, довгі, шовковисті коси чудовно вилися коло білого, рум’яного личка, очі мов вуглинки, злегенька прикриті довгими густими віями, брівоньки смолисті, ниточкою натягнуті, губоньки, як квіточки, розквітали веселою усмішкою, випромінюючи радість. А як пісню заспіває, ллється її голос, як вода джерельна. Хлопці задивлялися на неї з пожадливістю, а дівчата заздрили вроді.

– Доню, подивись, як парубки за тобою впадають, а чи подобається тобі хтось із них? – цікавився Микола.

– Ой, тато, немає серед тих парубків жодного, щоб на вас був схожий: розумний, поставний, вродливий і міцний духом своїм і тілом. Всі наче дурнуваті цуценята.

– То вони перед тобою розум втрачають, а так справні! Ти б придивилася до них, може й сподобала б якогось.