– Може, мені мову, йогі-го, господарю…

Та кінь не встиг договорити. Йому, як і собаці, у пащу влетіла синьо-зелена пара.

– Розповідати дяку про мавку, поки що не треба. Я маю сам із нею поговорити.

Тар говорив уголос, дивлячись на Махана, що інколи переривчасто фиркав під носа. Пухнастий же вмостися спати біля ніг Тара, інколи перекидаючого хвоста зі сторони в сторону.

Повіяв вітер. Князь традиційно облизав пальця та підніс угору. Відчувши прохолоду з потрібного йому боку, він продовжив роздуми уголос, дмухаючи люльку.

– От і добре. Тепер треба відбути до Королівства Кригогір. Сили на подорож туди й назад мені має вистачити. Може, й більше. Я поки не знаю, який в цього тіла магічний потенціал. – Тар оглянув себе знизу догори. – Питаєш, Махане, навіщо мені на північ? – продовжував князь свої роздуми. – А тому, що мавка зі мною балакати не стане, а мені треба точно знати, якої вона породи. Ці голі гарнюні, невідомо навіщо, охочі до міжвидової мімікрії. Отож, відрізнити мавку-покоївку від мавки-злодюжки або ж мавки-неупередженки тільки за зовнішнім виглядом не вийде. Я маю бачити її справжню природу, а тому мені необхідний окуляр Ганса. Махане?… Та що ж це я?! Тьху.

Тар зрозумів, що кінь йому не відповість і він марно йому це все розповідає.

– Бісове ребро, я починаю вкриватися людськими пристрастями, – дивувався уголос князь. – От же ж прірва.

Аби не пірнати глибше у суперечливі роздуми, він підвівся з лави та покрокував до вартової вежі. Щоб Повітряний кінь згаяв менше енергії, треба було виконувати цього жесту якомога вище від землі. Звісно, ідеальним місцем був хрест на церкві святого Бойка, але дістатися туди князь зміг би лише завдяки іншій магії, на яку він сил витрачати не бажав.

Видершись по сходах до самої верхівки пункту спостереження, князь удруге привітався з Туретом.

– Друже, – почав він опісля. – Я не маю часу на пояснення. То ж доки не скінчився північний вітер, я вдамся до магії, а ти, сподіваюсь, зробиш вигляд, що те тобі наснилося. Угода? З мене не убуде, обіцяю.

– Невже ти, падлюка, курінний, у пеклі й справді був?

– Так, – відповів князь, трохи помовчавши, та розпочав проводити жесту. – Хай буде так.

– А поясниш, Якове з брудною сракою, навіщо ти чаклу…

Вартовий не встиг закінчити. Біле снігове ручисько, з два сажні вгору, що утворилося просто з повітря, спіймало його і Тара у свою долонь. Здоровезні крижані пальця склалися у щільного куркуля. Біла, переливаюча перламутром, рука розсипалася, залишивши вежу пустою, трохи притрушеною снігом.

* * *

Перше, що почув князь, коли розплющив похололі від снігу очі, був тріскіт полін у невеличкому каміні. Хтось намагався підняти його з дерев’яної підлоги.

– Де ми? – запитав Тар, намацуючи в горлянці голосу.

– У сатани під ковдрою, – прокашляв Турет, намагаючись підвестися.

– Жовсєм нє, – промовив чоловік, який схопив князя під руки, допомагаючи піднятися на ноги. – Нє ясно, катрий шатани ви імєл в думкє. Навнєрно, глумітца?

– Бачиш, Якове з брудною сракою, що твоя магія з людьми робить? – перекрутившись навколо спини та всівшись до підлоги, прохрипів Турет, обірвавши вельможу.

– О-о-о… Гівно, – продовжив він здивовано. – …А може, той… Не магія… Падлюча матір…

Вартовий нахмурився, оглядаючи освітлену свічками та каміном кімнату. Інтер’єр – у північному стилі. На стінах – картини з зображенням гір і гостроконечних замкових башт. Книжки на товстих дерев’яних полицях та кілька кремезних шаф. Стіл для письма із чорнильницею і перами… Останнім на очі Турета потрапив вельможний пан у чудернацькому, навіть химерному з точки зору козака, платті.