– Невже спокуса? – припустив Тар. – Чи чутки по Січі, що ти із бісами вештаєшся, неправдиві?

– Я не знаю, Якове, ні про чутки, ні про Гріх, – відсік Добрушка. – Та й знать не хочу. Бери ярчука і йди звідси. Ми ще поговоримо з тобою, але не зараз.

Князь уклонився і наказав Пухнастому йти за ним. Собака, зрозуміло, вагався. Зиркав то на окутого полудою товариша, то на дяка, то на того, хто наказував. Кінець кінцем покорився і з опущеною мордою поплівся за Таром.

Коли вони вийшли, князь вирішив, що треба відвести Пухнастого до свого куреня та після всього і ярчука, і Махана повернути до звичного вигляду. Тварини, що балакають, викликали у Тара дисгармонічну відразу. Може, саме тому, моделюючи прокляття перевертнів, князь так і не наділив останніх здатністю розмовляти.

* * *

– То буде мій товариш, йогі-го?

– Ні, – відсік Тар, підходячи разом із Пухнастим до коня. – Бажаю одним пострілом двох вразити.

Кінь не швидко второпав, про що мова.

– Йо-огі-го… А я вже звикати став до балачок.

Тар не звернув на нього увагу. Всівся на лаву біля бокової стіни куреня, подивився, аби нікого не було і знову провів магічний жест. Від пальців потягнулась синьо-зелена пара і, потрапивши до пащі собаки, за мить зникла. Не в приклад Махану Пухнастий почав говорити без ускладнень.

– Що з Іваном? – прохрипів ярчук.

– То ти нам розкажи, – князь запалив люльку. – Що трапилося біля стовпів?

Пухнастий на мить відвів голову. Він зробив те повільно, із почуттям: зовсім як людина, якій соромно. А потім поглянув карими очима із надто помітним ірисом довкола зіниці.

– Моя провина, – зітхнув собака. – Я ж не міг знати, що та гола людська дівчина – зла бісівська.

– То дівчина все ж була?

– Була, – погодився ярчук. – Я не відаю, про що саме казав Іван, бо людську до цього лише частками розумів. Та мені здалося, що не він, не інші, не можуть згадати, що відбулося насправді.

Тар випустив довгий струмінь диму.

– А ти – кмітливий собака, – промовив князь. – То кажи вже, як було.

– Добре, людино. Було так, – собака ліг та почав, заплющивши очі (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через ніс, то очі їм лиш заважають): – Коли ми прийшли до каміння від яких тхне смаленим, Іван наказав мені патрулювати, а сам із іншими козаками сховався у кущі. Після шести подихів вітру, сімнадцяти метеликів, двісті тринадцяти цвіркунів, сорока ропух та того, як я відчув одного водяного щура між дерев чи, може, просто з дерева – я, на жаль, не зміг відрізнити – до каменю наближалась нелюдська дівчина людської подоби. Її волосся – то водорості, шкіра – наче пелюстки квітів, а піт – схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землі. Я оскалився на неї та ніхто, ніби нічого не помітив. Де йшла вона – квіти розкривалися і випускали пилок. Кілька птахів сіли їй на плечі. Щур, якого я відчув раніш, прибіг до неї і став крутитися біля ніг. Я не зрозумів, що саме… Може – щур, може – дратівливий пилок… В якусь мить я не стерпів і з усієї злості впився дівчині у ногу.

– Далі, – наказав Тар, відчувши майбутню паузу.

– А далі вона зникла, – Пухнастий облизав носа. – Іван з товаришами вийшов лише за сімдесят п’ять подихів вітру та… Навряд, треба все перелічувати. Й ми повернулися на Січ. Мене по дорозі, і вже на Січі, розглядали, відчиняли пащу, постійно нервово балакали. Все. Я скінчив.

– Ну, – Тар почухав лоба. – Як я і гадав. Добре, що пані мавка тобі вуха на вузла не замотала і не наказала бігти задки, доки у тебе скінчаться цифри у підрахунку вітрів.

– Справді не знаю, чому кинувся на неї, – задумливо прохрипів Пухнастий.

– Бо ти – ярчук, а вона – мавка. Які тобі ще треба пояснення? Годі. Ставайте разом, – наказав Тар Пухнастому і Махану.