Разом з випробуваннями даються сили, аби їх винести. Кожен з нас чув цю фразу десятки разів. От тільки ніхто не говорить, що повертаєшся ти з рубежів не одразу і, щоб залишитися живою, маєш осягнути японське мистецтво склеювання розбитих чаш, коли шви і тріщини покривають золотом неквапливо і прискіпливо раз по раз. Для японців розбита річ красивіша за цілу. Можливо. Просто, коли від чогось відколюється шматочок, ти дивуєшся від того, що щось звичне може стати крихким або виявитися найдорожчим. Кожен виклик долі таїть у собі ключ від цього світу, невідому раніше правду про Всесвіт і тебе саму, що мурахами пробігає по тілу.

Було б добре про це не забувати, коли страшно до запаморочення і ватяних ніг. Передчуття моменту, коли життя збивається зі звичного ритму, страшніше самих змін і нових доріг. Пітніють долоні і на барометрах униз летить тиск. Чекати нічого, ти і лихо зійшлися у двобої. Гаснуть внутрішні маяки і тебе не цікавить, коли здійсняться далекі задуми чи найближчі плани, неважливі фейсбук, їжа, а тим паче раптові розваги.

Просто існують такі часи, яких насправді немає. Тобто, ти можеш відслідковувати їх плавний потік у інстаграмі, де цвітуть магнолії, гарні флетлеї з книгами і кавою, посмішки твоїх друзів. Однак усе проходить повз тебе, гублячись посеред пропущених дзвінків списку.

Ні смутку, ні радості, тільки втома і напруження плечей. Кілька без сну ночей і ти покриваєшся бронею. Важливо не випускати з рук дорожню карту, на якій чітко позначаєш хрестиками місця небезпек: тропи, якими ходити не варто; питання, які піднімати не слід; місця перепочинку. Ідея розумна, хоч і досить жорстока. Вирушаєш у похід – без метушні, без компаса, керуючись внутрішнім чуттям. І ти нічого не відчуваєш, бо інакше тебе розірве на шматки. Сумніви здатні серце розкраяти і карбувати там монети відчаю. Боїшся уявити день, коли прокинешся і не побачиш найрідніших людей, які вдивлятимуться у тебе з посмішкою, що ховається у зморщечках навколо очей.

Усе, на що залишаються сили – злитися і заперечувати. При цьому заперечуєш, що злишся, а злишся від того, що доводиться заперечувати і торгуватися. І у душі щось обривається, падає додолу червонобокими яблуками, які розсипаються у траві, котяться у різні боки – не зібрати і більше не знайти. У кого є зупинити часу відлік повноваження? Адже вироки теж підлягають оскарженню? Здається, було б ще трохи часу і усе вилікується, але неможливо знайти почесний компроміс у складній ситуації. І замість ворога вниз по річці пливе твій власний човен, бо був погано прив'язаний. Головне – не впадати у відчай. Він – останній інструмент твоєї темної сторони, коли безсилі гординя, ревнощі і лінощі.

Знаєш, ніч темна лише перед світанком. З приходом ранку, коли не треба буде боротися за здоров’я і життя найближчої людини або самої себе, твій горизонт більше не буде похилим, він вирівняється і під твоїми ногами знову опиниться тверда холодна земля. Тому що ти заслуговуєш зоряного пилу, навіть якщо усе, що маєш зараз – пил під ногами. Часи такі настали, якісь дикі і лихі, але кожен затишній вечір як маленька перемога. У ритуалах взагалі полягає велика сила і підмога. Вони збирають тебе заново і витягають з глибин знов і знов.

Попри будь-які скептичні прогнози, ти знаєш, що важлива лише любов, бо саме вона дозволить виплисти і адаптуватися. Правий був Еріх Фромм7: любов дійсно ні від чого не залежить і не ставить ніяких умов. І це важливо, бо щось тебе зцілює після кожної внутрішньої Хіросіми. У патовій ситуації ти забуваєш про себе і відправляєш амбіції кришитися кристаликами солі, але не погоджуєшся спинятися на півдорозі.