Інколи не так важливо, на які саме ти вирішуєш наважитися зміни – роботи, місця проживання або витрачання кількох років на «ніхто нікому нічого не винен», – просто довірся дорозі і дереву життя. Це наш дар і наше прокляття – вірити, що усе йде по висхідній спіралі, а найцікавішому – попереду бути. Приїдається згодом навіть найсмачніша їжа, а старі речі надокучають, ніби стежка від будинку до роботи. Тільки не роби очікування культом, особливо тоді, коли ти з уже цілком собі збудованим внутрішнім світом. Навіть якщо для тебе зараз любов здається пеклом, де у великих залізних казанах закипає злість і вариво переливається через край – це не привід говорити слова, які ранять, і зникати з усіх радарів.

На думку вчених, конфлікти вирішуються на рівні гормонів: окситоцин зменшує тривожність і погіршує пам'ять – так забуваються сварки і образи. Шкода, що нашим близьким доводиться знайомитися з нашими внутрішніми демонами, але немає жодного приводу давати останнім владу над розумом, аби віддавати накази. Ми поняття не маємо, що лежить у інших в сховищах несвідомого, коли одна-єдина репліка потрапляє у найуразливіше місце як гостра піка. І тільки найрідніші можуть за секунду відправити тебе в нокаут: знають, якими словами вдарити, щоб ти померла двічі тут і прямо зараз. Тому критично не забувати, де кнопки, на які не можна натискати, бо спрацьовують як детонатор.

Коли дощ розбивається краплинами об шибку твого вікна, а фіалки на підвіконні лякаються блискавок, ніби сказаних зопалу фраз, – не забувай, що все проходить. Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома, його води не висихають, а стають струмками. Вони йдуть під землю, щоб ожити де-небудь в іншому місці ріками і ставками. Так було віками і ти теж зможеш ожити як річка.

Слухаю як з колонок лунають слова про необхідність підтримувати вогонь і стежити разом, щоб він горів і висвітлював серед мороку наш шлях6. Можливо, інколи дійсно варто дивитися вище і бачити ліс за соснами: світ не обертається навколо тебе і милуватися власним відображенням у очах іншого не треба. Твоє життя – свого роду вогнище, полум’я якого потрібно поповнювати дровами, часом солодкими, частіше – гіркими. Бо якою гармонійною особистістю ти б не була, якщо заборонити собі щось з того, що зазвичай табуйовано як от злість, нелюбов чи образи, то з часом перестанеш відчувати взагалі.

Хочеться плакати, плач. Хочеться кричати, кричи. Іноді твоя нервова система як оголений провід, а на питання «чи стане легше?» відповіді немає. Годі шукати приводи для нещастя, досить підкреслювати свої недоліки. Життя – це вогнище і трохи провокація. Тебе беруть на слабо і ведуть підривні роботи над твоїм самолюбством, але від того цінніше безумовне прийняття тебе кимось. Це не означає, що треба постійно жити нарозхрист, бо ми усі потребуємо часу на самоті. Це про готовність іншого тебе вислухати, зрозуміти і нагадати, що болю можна дозволити зруйнувати себе, а можна використовувати як паливо.

Сила – це здатність щось рухати, і здатність протистояти водночас. Інколи варто залишити себе в спокої разом з усіма дошкульними фразами, так ніколи і не сказаними, але які ти так довго продумувала перед сном, повертаючись до неприємного діалогу знов і знов. З усіма шансами, які було втрачено, і почуттями розтраченими, щоб продовжити рух вперед і одного разу зізнатися собі вдячно: шлях був довгим, але тепер я нарешті вдома. Я ж передам тобі через Бога: – Гарних сновидінь і нічого не бійся!

Ніч одягає сукню з яскравими паєтками у вигляді зірок. Іноді гарно просто сидіти і споглядати весну, читати десятки книг у пошуках слів, які розрадять твоє існування і розглядати у ліхтаревому світлі малюнки крейдою на асфальті. Таємниця щастя людини в короткій, обмеженій пам’яті. Тому з приходом березня починають відлік життя заново, змінюючи листя, але залишаючи корені. Цієї пори року просто вірити у краще, навіть тоді, коли прикрі ситуації ходіння по одних і тих же граблях читаються у всіх твоїх акварелях і нотатника полях. Та що з того, коли думки інших для тебе – якісь далекі інстанції. Просто у твоєму житті доводилося хоч раз йти всупереч традиціям і з того часу самостійно обираєш собі межі так завзято, що ладна за них померти. Цьогорічна холодна весна стікає у люки, заглядає в будинки і полюбляє читати нотації безмовно-голосно, мимоволі і жалібно. І ти не знаєш як її з серця вимести, а сліди замести.