В «усмішці» «Голосномовець» він подає ідилічну картину використання куркулем найгеніальніших досягнень сучасної техніки.

Куркуль використовуватиме радіо: щоб лякати птиць на свому городі, з свого саду виганяти пастухів, що крадуть фрукти, коли куркуль трактором оре свою землю, голосномовцем він викликає до себе жінку з обідом. Соціальний зміст такого ставлення до сучасності й до майбутнього зрозумілий.

І на кінець цього розділу варто згадати ще одну «усмішку», «Підмолоджування», де мова йде про омоложения людини. Велична проблема молодощів, що дала Гете натхнення для «Фауста», – у Вишні перетворюється на варіацію непристойного анекдоту про людину, якій пересадили залози тварини. Вишнин герой Фелікс Карлович через підмолоджування починає іржати і «задом бити» (III—187).

От і рівень творчий «короля українського юмору».

5. ЯК ОСТАП ВИШНЯ ЇЗДИВ ДО РАДЯНСЬКОГО КРИМУ

Якась редакція надіслала одного разу Остапа Вишню до Криму. Остап Вишня поїхав і описав свої вражіння. Звернемось до цього репортажу («Кримські усмішки»).

Історична частина цього репортажу обмежується поганеньким викладом нашвидку видобутих із популярних підручників відомостей про Крим типу:

– «Історична доба в Криму» починається тоді, коли біля його берегів з’являються греки-колоністи. Ще наприкінці 18 сторіччя до Р. X. двоє племен грецьких заселили Крим: йоняни й доряни. Вони заснували були такі місця, як Пантікапей (Керч), Гераклея (Синоп), Херсонес і т. ін. (III—13) та ще з обережним зауваженням: «За точність не ручуся». Або: «Може тут я й переплутав якісь там тисячоліття» (VIІІ—15). Словом, за таку якість і точність історичного матеріалу звільнили б з роботи всякого газетного кореспондента.

Остап Вишня починає цікавитись мовою кримського населення. Цікавиться тільки двома словами «платня» і «воші» (III—16), при чому останнє слово натхнуло нашого автора на цілу низку філологічних припущень, не більш цікавих і вартих по цінності, ніж це останнє слово.

Інші мовні явища, що виходять за межі грошей і вошей, Остапа Вишню не зацікавили.

Характеристика трудящих Кримської Радянської Республіки у Остапа Вишні приблизно така, як у збіднілого імперіаліста, що на нього плює всякий тубілець у колонії:

«Куди ти, мовляв, годишся. От раньше, що з тебе тепер візьмеш. А в очах у кожного тубільца так і стрибає, так і миготить зажерливість… і очі ці так і просвердлюють твою кишеню» (III—45).

Що було б, коли б цей ганебний імперіалістичний наклеп на «кожного тубільця» братньої Кримської Республіки перекласти на татарську мову й видати в Криму?

А що можно було б почути в відповідь на такі наклепи:

«Населення Криму хліборобствує, виноградарствує, садівникує, скотарствує та «курортствує». Це все роблять жінки. Чоловіки сидять цілий день у холодку, чухаються, курять цигарки та п’ють каву» (III—17).

Відзначивши, що головна суть Криму в тому, що він «субтропічна штука», Вишня подає цілу низку пошлих образів для характеристики революції в Криму «і зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася хвалинським морем червона легенда… Вихорем буйним промчалась, крилами червоними над південним берегом кримським затріпотіла… А ім’я тій легенді – революція» (III—64).

Власне кажучи, це не просто пошлість. Що є спільного між легендою, мрією, казкою і революцією? І невже революція в Криму це не факт, не правда, а легенда?

А от іще одне знущання з кримських трудящих, що будують в своїй країні соціалізм:

«Хай укриє Червоний Крим кетягами соковитими, щоб Ахметові онуки і правнуки одне одному переказували:

– Благословенна революція і благословенний час, що породив її» (III—73).