Так жаль – між нами потойбіч межа,
Яку здолать хіба що зблиску мрії,
Та й то, коли вже згасне плоті жар.
Надії… Вже забув я, як це, жити —
Все якось зовсім, зовсім повз життя.
Один. Один. Самотністю сповитий.
Стояти, бігти, йти – мета одна:
Хіба не все одно, мети цієї
Як скоро наближається межа?
В наближенні висот зорі моєї
Так швидко забувається життя.
Все вище й вище – і вже ось, здається!
Здається, лише руку простягти!
Стрімкіше все з-під ніг углиб несеться
Вчорашня недосяжність висоти.
Козацька балада
Мені б тільки лист передать воєводі
Коня у галопі я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому вході
Зустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?
Я степом летів, щоб устигнуть до ночі
Допоки в палаці горіли вогні,
Та вдома господаря я не заскочив —
Пан граф воєвода вертався з війни,
Чекали повернення пана під ранок
Мене ж зустрічала дружина його,
Дівча молоде, мов пташатко підранок,
Чекала на ранок мов лиха свого.
В очах тих сумних, немов небо під вечір
Життя її я, як в листі, прочитав:
За нелюба видали, мрії про втечу,
Огида, коли старигань пригортав.
Задовгих зізнань ми не потребували
На двох нам достало лиш декількох слів:
«Кохаю навіки», «кохана», «коханий» —
О ніч неймовірного здійснення снів!
Прихід воєводи під ранок сурмили
Із пані покоїв я вислизнув ледь.
Вже вдень я на Січ знов летів, образ милий
У серці леліяв – навіки цей лет.
Зустріли заздравно мене побратими
Піднесення пінного келих кружляв:
Брати запорожці, я в тому не винен,
Що серед бенкету хміль смутку пройняв.
О, пані графине, з тих пір я у битву
Як в шлюбну ту ніч, наречена де – смерть,
Кидавсь – та не те, щоб у битві не згинув —
Подряпини жодної… Хто ж береже
Від куль, ятаганів мене серед бою?
Я знаю, графине, твоїх молитов
Це захист – побрались ми наче з тобою,
І не розірвати по смерть наших доль.
То що ж, коли доля вже так наказала —
Від неї нікуди, нехай буде так,
Раз не оминути – піднімем забрала:
Чи пан, чи пропав – така доля, козак!
І поряд зі мною мої побратими —
Ми викрадемо із недолі гнізда,
Тебе, моя суджена пані графине,
І буде душа в нас на двох лиш одна.
Я серед пишноти козацького степу
На березі слави й могуті Дніпра
Збудую наш дім – нехай носить лелека
У затишок наш хлопчаків і дівчат.
Не бійся, графине, ніхто не образить
Бо в нас тут ні хлопа, ні пана нема —
Ставав кожен рівним і вільним відразу,
Хто тільки на землю козацьку ступав!
І все буде так, як нам заповідала
Та ніч, як в обіймах намріялось нам.
Побачиш, пишнот не зрівняти заграви
Із блиском оман, що судились панам.
Мені б тільки лист передать воєводі
Коня у галопі я ледь не загнав.
Хто ж знав, що у замку при самому вході
Я з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?
Метро
Сніг лапатий, підмоклий,
як підошви мої,
Чвакіт шин,
чвакіт кроків
у повітрі висить;
Напівморок і дим —
мій сліпий поводир,
Через площу
крізь натовп
мене проведи,
До метро
ти мене доведи…
Місто надра свої
відкриває мені —
Вхід в метро – букву «М»
(аж від подиву зведені брови!) я
розшифровую:
«Всяк, хто ввійде,
облиште надію свою.
Ім'ярек
Аліг'єрович
Данте,
Рад вітати!»
Ескалатор,
безногий Вергілію мій,
Ти крізь натовп,
крізь землю
мене проведи
Усіма дев'ятьма
усе глибше
і глибше
В підземелля міське —
з підсвідомістю Харкова
хай з'єднаюсь я,
хай згадаю я…
Натовп суне назустріч,
щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук і ніг
нову постать я: