Спритно зірвавши з голівки дитячий капелюх, він шаркнув ніжкою по мармуровій підлозі і чемно уклонився.

– Мадемуазель Олені-Розі, Володарці серця Першого Лицаря Мороку і Жаху від Сатани, Володаря Пекла і Землі, ці троянди! – урочисто виголосив він дзвінким голоском і похапцем додав: – Там Диявол ще й записочку прилаштував!

Олена знайшла у кошику записку, прочитала її, перевела важкий подих, сумно вгледілась у Райський краєвид за розчиненим вікном. Рай вирував, гомонів щастям: веселими дзвіночками лунав дитячий сміх, радісно щебетали райські пташки, звучали мелодійні, сповнені затишку, голоси Янголів.

Тяжке передчуття каменем лягло на Оленчину душу.

– Що в записці Диявола, доню? – тривожно запитала матінка Жозефін.

– «Завжди до твоїх послуг, Володарко мого серця! Навіки твій, Сатана», – вголос прочитала Олена.

– Це ж наша їдальня із замку! – вражено скрикнула Олена на порозі величезного бенкетного залу у середньовічному стилі.

– Так, доню. У Раю весь наш замок, інакше Рай не був би для мене Раєм! Ти пам’ятаєш, як я люблю наш замок?

Олена пішла вздовж стіни, пильно вдивляючись в урочисту шеренгу портретів старовинного аристократичного роду.

– А ось і я!… У рожевій сукні… Мені пасував рожевий, мамо? – запитала Олена, розглядаючи портрет п’ятнадцятирічної Розі.

– Надзвичайно, дитино. Ти виглядаєш тут такою чистенькою, свіженькою, як пуп’янок рожевої троянди, – запевнила її Жозефін, з любов’ю поглянула їй в очі, – та зараз ти гарна якоюсь небувалою, космічною вродою!… Не дивно, що твої неземні, фіолетові очі вразили серце Сатани! Остерігайся Диявольської пристрасті, доню, не знімай з себе хреста!

– Авжеж, мамо, авжеж, – Олена ствердно хитнула головою, їй не хотілося говорити про згубні наслідки впливу Сатани на її душу. – Я так зрозуміла, що Рай це фантастичний вимір здійснення мрій, так?

– Так, Рай це Рай! У ньому знайдеться затишний закуток для втілення у реальність будь-якої мрії за знаком «плюс», доню. Ходімо до столу, пам’ятаєш, де твоє місце?

Олена безпомилково знайшла своє місце за довгим, святково накритим, столом, сіла. Маргарита сіла напроти Олени, Жозефін – поряд. Простір столу між ними було заставлено безліччю страв, що зазвичай пропонують у різних країнах Землі на сніданок. Помітивши тарілку з салом, чорним хлібом та цибулею, Олена посміхнулася.

– До нас приєднається хтось з моїх співвітчизників, матінко?

– Та ні, доню, так поставили, про всяк випадок!

– Не розумію, нащо стільки їжі для трьох тендітних жінок? Ще й вино на сніданок! Мамо, я пригадую, як Ви засмучувалися, коли Ваша талія збільшувалася в обсязі бодай на сантиметр, не дозволяли собі тістечка!

Жозефін засміялася, налила всім по келиху червоно вина.

– Вип’ємо, доню, за зустріч у Раю!

Дзвін кришталевих келихів пролунав радісно, випили.

– Люба, нікому з нас на Небі не загрожує зайва вага, бо ми отримали тіла з досконалим обміном речовин. А щодо тебе, над твоїм тілом ретельно попрацювали Янголи-фахівці, воно оновлене. Не постарієш і не погладшаєш впродовж двохсот років, тому їж тістечка, насолоджуйся солодким життям досхочу, люба! – і Маргарита підсунула до Олени тарілку з горою звабливих, смачних тістечок.

Їли неспішно, згадували старі часи. Їм прислуговував Ропунцель. Карлик виглядав поважно: на ньому був чорний костюмчик і білі рукавички, яскравий живий метелик, нишком сидячи біля комірця його білої сорочки, ледь ворушив крильцями. Ропунцель діяв майстерно, випереджуючи будь-які примхи аристократок за столом. Слідкуючи за спритними, чіткими рухами крихітного офіціанта, Олена похмурнішала.