Скажи, лишень, мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи вже ж таки справді не дозволяють їх видавати і друковати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив… Ну, да твоя ж збірка вийшла би із-під тутешньої цензури. Нехай би хоть сам ясновельможний шеф жандармів процензурував із своїми многоочитими архіянголами… Не все ж у тебе таке, що не можна пропускати; половина більша такого, що і ваш гасило Мацкевич, і московський Безсомикін підпишуть: «Печатать позволяється!». Ну, з таких невинних баранчат і нехай буде твоя збірка тепер; а що таке є в тебе, що скаче, як кізки, те нехай з Богом вилежується собі, як льон добрий! – Ой як рада б була вся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу; я б і в епіграф поставив над нею вівчарську пісню:

За сим прощай, мій голубе сизий! Сердечне обнімаю тебе!

Твій Максимович.

Озовись до мене хоч інколи! Був я неділі з дві нездоров.

P. S. А тії три пісні твої, що ти дав для «Русской беседы» («Вечір», «Пустка», «Муза») – чи дозволиш там печатать по прежньому твому слову? – Чув іще я, що Куліш буде видавать «Хату»: чи вже дозволеніє вийшло?.. Чи вже він і досі на мене сердиться, і не прочахнув? – А я, єй-богу, вже пересердився на його, і хоч зараз рад би подать руку йому, руку мирову, по-прежньому, од щирого серця: бо чи вже ж таки він і довіку буде дуться на мене, як легке під покришкою, бувши більш двадцяти годів мені до любові!

Да й годі!

6 грудня 1858. С.-Петербург

Благородний мій єдиний друже!

Де доткнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого се воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду. Повинно буть так. Кокарєв, як я бачу, забув про мої гроші, а нагадать йому нікому, проч тебе, а ти соромишся. Я думаю ось що зробить. Напиши ти Кокарєву письмо та й адресуй його на моє ім’я з передачею. Результат повинен буть такий: я получу свої гроші и лично познакомлюся з цим замечательним чоловіком. Добре було б, якби ти так зробив, або видумай лучше.

Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік, та й білш нічого.

Не пишеш ти мені, чи був у тебе художник Раєв з моєю новою гравюрою. І чи бачився ти з графом Алексеем Сергеевичем? Як не бачився, то побачся і подякуй йому од мене.

У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує. Не знаю, чи поїде він до вас. А білше нового нема нічого.

Цілую твою жінку, дітей і внучаток, нехай здорові ростуть та щасливі будуть. Поцілуй С[ергея] Тимофеича за мене, і Кетчера, і Міна, і Максимовича, і всіх, кого знакомого побачиш.

Оставайся здоров, мій друже єдиний, не забувай мене, твого рідного брата

Т. Шевченка.

1858. Декабря 6.

12 грудня 1858. Москва

Друже!

Прилагаю письмо к Василью Александровичу Кокореву, прочти его и ежели найдешь его приличным в настоящем случае, то запечатай и поступи, как знаешь. Извини, что не тотчас отвечал: во-первых, переписка для меня – работа не по летам, а во-вторых, и дома не совсем хорошо, жінка дуже було занедужала. Тепер, слава Богу, трохи поправилась, а то було теє… і до попа уже доходило діло. Все это на меня, старого, имеет большое влияние. А тут еще не дождусь приезда г. Сабурова, и потому не знаю ничего о своей будущности. Прощай! Расписывать нічого: трудись, раб, а будущее в руці Господа. А по пословице: на Бога надейся, а сам не плошай. Обнимаю тебя много раз.