22 квітня 1848. Орська фортеця

22 апреля.

Чи не розсердилися ви на мене часом? Або, крий Мати Божа, чи не забули мене безталанного, що пишу, пишу до вас, а ви хоть би словечко, – думав спершу, що листи мої не доходять до вас, так же купець, що привіз вам оту живущу «Историю» Устрялова, що і в салдатських руках не згинула, забожився мені, що притьмом у ваші руки власниє оддав, – а із ваших рук (також власних) хоть би клаптик паперу, а то й того не добув. Що б це сталося з моїми добрими та щирими земляками? Міркую, міркую і гадки не дам, що воно таке! До В[асиля] М[атвійовича] писав аж двічі у Міліонну улицю, а од його хоч би слово, із Михайловської анітелень, од вас… та, може, вам ніколи? А як є коли? То гріх вам великий забувать хоть і ликом шитого, та все-таки земляка вашого.

Ох, якби-то так жартувало моє серце, як я оце з вами словами жартую. Якби і йому, як рукам, можна було дать клапоть паперу та перо з каламарем, та й годі. То воно дуже добре було б, так що ж! таким добром його не нагодуєш. Йому треба нудьги, тяжкої, невсипущої нудьги!

Цур йому, тому лихові, а то ще щоб не заплакать, а іноді далебі доходить до того, аж самому сором, та що ж, нічого не вдію з проклятущою нудьгою. Чи вернувся Василь із Пітера? Чи привіз він мені ту справу, що я його просив (бо мені затого можна буде рисовать). Нехай до мене хоч словечко напише. Напишіть, Бога ради, чи получили ви «Историю» Устрялова, бо вона найшлась, і я послав вам через тутешнього купця. Та ще, коли получили Лермонтова од В[асиля], [так пришліть], бо, може, доведеться поплентать на Раїм, то я там здохну без книжок. Та ще поскубіть за чуб отого ледачого Левицького і поклоніться землякам моїм, в Оренбурге сущим.

Бувайте здорові та не забувайте

безталанного

Т. Шевченка.

Напишіть, будьте ласкаві, швиденько.

27 квітня 1848. Оренбург

27 апрел[я].

Христос воскрес!

Що оце Ви? – Бог з Вами, Тарас Григорович! І за що б таки мені на Вас сердиться, або – ще того гірше – забути Вас? Писали Ви до мене – правда; а хіба ж я до Вас не відписував? Тільки на послідній лист нічого не сказав, та й то виноват поганий москаль, чрез которого Ви передали «Историю» Устрялова; сказав він Вам, що «Историю» отдав в мої руки, да і збрехав, скурвий сину; перш наказував він зайти у якуюсь лавочку, мені не було часу по лавочках заходить, я гаявся, все відкладував, а тим часом він, чи може вже і не він, через солдата прислав її мені перед самісіньким велик[о]днем… Самого купця я і в очі не бачив, я тільки збирався відвічать на Вашу писульку, аж тут поспів і Ваш послідній лист.

Коли Вам Бог приведе побувать на Раїмі, то, будьте ласкаві, Тарас Григорьевич, передайте мій низесенький поклон лікарю Белєву – гарний парень і щирий приятель моего брата, а трохи й мій. Порозвідаю, коли він останеться ще на Раїмі, то буду писать до його особо; коли ж не останеться, то там буде чиновник нашої Комісії Субханкулов; в нужді – нехай її Бог мимо несе – обратитесь до його… через його можна буде до мене пересилать листи; чого треба буде, а може й тепер треба, пишіть.

Брат Василь зовсім остався у Петенбурзі і в Оренбург уже не вернеться; таке лихо, приїхав на годину – я і зрадів було, аж тут нелегкая мати понесла його у той Пітер… він служить секретарем у министра внутр[енних] дел. Справи він Вам не присилав; з сим вмісті прошу його прислать її; коли Вам можна буде переслать її (розумію, що Вам позволено будет рисовать), то вона Вас найде і на Раїмі, коли вже Вам забажалось так далеко забраться. З Безсребреником скоро побачитесь; його посилають в Николаевское укрепление, так по дорозі він заїде і у Вашу Орську. Прощавайте, любий Тарасе Григорович. Нехай Вас Бог і добрі люди милують і шанують.