Листи засвідчують, як постійно Шевченко переймався ідеєю визволення селян із кріпацтва: «Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния» (до І. Ускова від 12 листопада 1857 р.), «О людській волі я розпитував; але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде» (до В. Шевченка від 7 грудня 1859 р.). Поет неодмінно наголошує на тому, щоб родичі й земляки «не квапилися на волю без поля і без ґрунту. Нехай лучче підождуть» (до В. Шевченка від 28 березня 1860 р.). Схвалює, коли сестра Ярина та брати не погоджуються «на волю без ґрунтів і без землі безплатно, <…> вони не беруть такої поганої волі – і добре роблять» (до В. Шевченка від 29 червня 1860 р.).

Шевченко стежить, як тільки може, за помітними явищами в українській культурі й захоплено на них реагує. Дякує П. Корольову (22 травня 1842 р.) за збірник «Запорожская старина» – «добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить». Висловлює захват од «Граматки» Куліша та його «Записок о Южной Руси»: «…дуже розумна і щира книга», «Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана» (до Я. Кухаренка від 22 квітня 1857 р.), «Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав» (М. Лазаревському від 22 квітня, 8 травня 1857 р.), «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну» (до А. Маркевича від 22 квітня 1857 р.). Шевченко чекає від своїх кореспондентів (П. Куліша, М. Лазаревського) оповідань Марка Вовчка, вдячний їй «за її сердечные, щирії оповідання» (до М. Лазаревського, 22 лютого 1858 р.), а згодом у листі до письменниці називає її своєю «донею любою» (25 травня 1859 р.). Просить А. Маркевича (22 квітня 1857 р.) подякувати перекладачеві «Слова о полку Ігоревім» М. Гербелю («хоч і зоветься Гербель, а такий же сірий хохол, як і ми з тобою, молодий мій друже») за його «перевод „Малоросійської думи“, надрюкованої в „Б[иблиотеке] для чтения“» (ідеться про Шевченкову поезію «Думка – Нащо мені чорні брови…»). Знає Максимовичів переклад «Слова» – «сієї невеличкої, но премудрої книги», хоче й сам її перекладати. «Вонми гласу моления моего, – пише А. Козачковському (14 квітня 1854 р.), – друже мій єдиний, пришли мені текст „Слова о полку Ігоря“, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те „Слово“, переведено на наш задушевний, прекрасний язик». Шевченко не тільки сам тішився новинками української літератури, а й пропагував їх і поширював, що міг, роздаровував. З Нижнього Новгорода він просить М. Лазаревського прислати 2-й том Кулішевих «Записок», та й 1-й також, бо свій примірник подарував землякам в Астрахані (лист від 18–19 жовтня 1857 р.). Рекомендує Я. Кухаренкові читати оповідання Марка Вовчка (17 січня 1859 р.), посилає «к Великодню замість писанки» альманах «Хату» (25 березня 1860 р.), зазначивши, що це попередник журналу «Основа», який почне виходити з наступного року, і закликає: «Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію». В. Шевченкові (15 травня 1860 р.) доручає надіслати один примірник «объявления об „Основі“ П. Ф. Семеренку», збирається надіслати таке ж оголошення Д. Трощинському.

Листи останнього періоду, зокрема до В. Шевченка, засвідчують, як активно займався поет розповсюдженням свого «Кобзаря» серед освітян (наприклад, 7 серпня 1860 р. він просить В. Тарновського переслати для недільних шкіл 50 примірників «Кобзаря» до Чернігова і стільки ж – до Києва; із таким же проханням звертається й до М. Чалого), надсилає також «Букварь южнорусский» – для «наших убогих воскресных школ» (лист від 4 січня 1861 р.). Тут же пише про свої дальші плани просування популярно-навчальної літератури для народу: видати «лічбу (арифметику)», етнографію, географію, а також: «історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося». Сповіщає про ці плани також П. Симиренка, Ф. Ткаченка. У ті роки Шевченко просто-таки жив надією оселитися на рідній землі й одружитися, брався й за практичну реалізацію своїх мрій. Ділиться з Кулішем, зокрема, цими задумами (26 січня 1858 р.), доручає Варфоломієві: «…дбай о клапті землі, чи по сім, чи по тім боці, тілько щоб над самісеньким Дніпром. Та дбай так, щоб нам укупі оселиться» (15 травня 1860 р.); «купить у Вольського дубів 40 лісу, вирубать, та й нехай би собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів, на Росі» (2 листопада 1859 р.). Посилає план хати, підказує Варфоломієві, яке саме дерево потрібне «на одвірки», «на поміст» і «на надвірню комору». Лейтмотив усіх листів, де мовиться про омріяну ідилічну хату: вона має бути біля Дніпра – як символ рідної оселі в Україні, «тихого раю». Бідкається, що ніяк не може знайти відповідної місцини, бо: «Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, як і у Парчевського, тілько що не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.).