…Аж раптом з-за хмелевої вежі почувся інший голос. Здалося, людський. Здалося, зойк болю. З осторогою виглянувши з-за заростів, Петро побачив…

– Відаєте, є такий вираз «межи допустимого», – перервав він сам себе. – Те, що я побачив, виходило за ці межи. Це було поза границями розуміння.

Пресвітер змовк і опустив голову.

– Да не томи уже, ради Бога, Петро Федорович. Что за черта лысого ты там увидел? – нетерпеливо затребувала Олена.

Петро глянув на неї.

– Тож воно й те, що чорта. Розумієте, я знав тітку Оксану все життя. Оксана Петрівна була колись моєю вчителькою. Я добре її відав як сусідку. Я звертався мніго раз до неї як до старости. Вона приходила на наші молитовні збори, хоча й не так регулярно, як би мені хотілося. Словом, я можу сказати, що добре відав характер тітки Оксани і її ставлення до життя. Вона завжди була… от у тих рамках. Звичайна жінка, робила, дітей ростила. Ну, прийшлося пережити ту історію, відбулося нещастя… Але ж…

Петро знов змовк, опустивши голову. Подивився у вікно, шукаючи слова.

– Ну? – знов приспішила його Олена.

– Вона лежала посеред великої поляни. Нага. Як не дико це звучить, але, пам’ятаю, я ще мимовільно відзначив для себе, що тіло її красиве, міцне, здивувався навіть – все ж вік уже немалий… Очі заплющені. Я подумав був: мертва, без пам’яті, спить? Не вспів зрозуміти, як раптом тіло її стало підніматися над травою. Я не брешу й не видумляю. Вона, все в такому ж лежачому стані, піднялася на висоту з метра півтора й раптом тіло завертілося, як стрілка годинника, палахнуло червоним огнем. Вона закричала, скорчилася від болю. Огонь погас, тіло, на якому полум’я не покинуло слідів, знов опустилося на траву. Знаєте, я завжди думав, що вираз «протерти очі» – то такий фразеологізм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очі. Я сам собі не вірив. Вщипнув себе за руку – потім там синяк був – коли побачив, що ніби з нічого, з повітря матеріалізувалися химерні чорні тварини. Не, не тварини – творіння. Істоти. Я навіть не можу їх описати точно. Вони не мали чітких форм, вони мінялися, як клуби диму. Оксанине тіло знов піднялося над землею, творіння стали хороводом кружити в повітрі навколо, раз по раз приникаючи до тіла, як би пили з нього щось, вона кричала, як від болю… Цей примарний, жахливий хоровод піднявся високо в небо та пропав. Усе це відбулося за кілька хвилин. А я ще кілька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумів, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того співало таким повноголосим хором – мовчить. Усі до одної пташки мовчать.

Петро знов змовк.

– Пане Петре, – сказала я як можна більш м’яко. – Віте не гнівайтеся, будь ласка, а вам ніколи не доводилося звертатися до психіатра?

Чоловік посміхнувся без всякої веселості.

– Пані Алло, невже віте не вірите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що віте з ним не зутикалися? – я вже відкрила рота, щоб відповісти в термінах матеріалізму та наукового атеїзму, але прикусила язика.

Петро зауважив цю запинку.

– А, ось бачите, й віте не заперечуєте, що є сили, про які ми мало відаємо… Але дещо все ж відаємо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мірою моя спеціальність… Але, знаєте, я й сам був на грані того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила мені така думка, коли без сну ворочався тою ніччю. А ще я згадав, що колись-колись оте місце біля річки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатівка, або Нечиста Калатівка… А назавтра пішов до тітки Оксани.